Світлина Хресної Матері. Галина Горицька
потім відразу додав: – Чекай, зараз».
Помічник коменданта Біломорської військово-морської бази Північного флоту був вже немолодим, п’ятидесятитрьохрічним, колишнім начальником одного з безлічі виправно-трудових лагерів на Колимі, а до того – смершівцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На ім’я його ніхто не звав, лише – Іванич. Він сам попросив його так називати, хоча хлопці спочатку ніяковіли від такої фамільярності щодо людини, що вела картотеку у бюро пропусків на різні військові об’єкти бази, тобто займала чільну ланку цепного канату їхньої злагодженої системи ВМФ. Адже збір і контроль над інформацією про військових і навіть цивільних осіб на базі вівся Іваничем педантично і точно.
З Іваничем, котрого побоювались інші моряки, Михайло Сергійович зійшовся відразу. У них було багато чого спільного. По-перше, той був його сусідом в ДОСі. По-друге, хоча Іванич і не був родом зі столиці УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села, інших земляків у командира п’ятої БЧ на базі не було. І найголовніше: після фатальної для кар’єри спецназівця-енкаведиста помилки, коли Іванич ще в сорок другому напився через розстріл першої дружини і провалив операцію, чоловік взагалі не вживав. І ось це стало вирішальним фактором: з Михайла Сергійовича трав’яний збір, з Іванича – розповіді про оперативні заходи контррозвідувальної діяльності щодо пошуку фашистських диверсантів та їхніх спільників на території Західної України.
Ще з самого початку їхнього квартирування в Сєвєродвінську, з осені 1960-го, помічник коменданта за тонізуючим збором трав з лимонником і м’ятою повідав свою печальну історію.
Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластівку, чарівну дівчинку, його смереку лемківського роду з синіми-пресиніми, немов волошки, очима розстріляли такі ж самі енкаведисти, яким був він сам, в тюрмі на Лонцького. Взяли її за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14], а ліквідували згідно меркулівського[15] наказу № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Цифри… Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звіті Філліпову було написати, що, хоча згідно з «Планом евакуації» депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов особисто виділив наказом 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6800 в’язнів), евакуювали лише 1822 арештантів. Дочищали те, чого не зробила єжовщина. Одним більше, одним менше… І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащів Сибіру, аж на Колиму? Всіх цих євреїв, лемків, просвітян, народників в смішних недолугих вишиванках і просто… людисьок. Одиничок. А земля всіх прийме. Як ноликів.
Іванича при всій цій вакханалії тоді
Стаття за контрреволюційну діяльність.
Наказ від 23 червня 1941 р. наркома держбезпеки В. Меркулова.