Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик
і порозкидали поламані деталі по кімнаті. Один з поляків – той, що «пригостив» Олексу, взяв у руки важку металеву трубу, що стояли приперта до стіни і, розмахнувшись, вдарив нею по бочці зі сметаною. Нічого не сталося, бо бочка була дубова і не кожен удар міг її розбити. Вдаривши ще кілька разів і не добившись свого, поліцейські вибили кришку і просто вилили сметану на підлогу. На очах Данила Грабіва виступили сльози. Олекса поки що не розумів, що відбувається, але також ледве не плакав, дивлячись на це. На довершення всього поліцейські вилили принесене перетинцями молоко, й воно розлилося по підлозі. Вона була нерівна, тому молоко зібралося там, де сиділи Олекса з Данилом.
– Віднині будете здавати молоко польській млєчарні! – єхидно повідомив поліцейський.
Все ще не розуміючи, що ж сталося, Олекса почув, що за дверима, де власне була читальня, відбувається те саме, але розгром іде з більшою злістю.
Порозбивавши все, що можна було розбити, поліцейські підняли з мокрої підлоги Олексу з Данилом і, допомагаючи прикладами, вивели на двір. Проходячи через читальню «Просвіти», Олекса не повірив своїм очам. Усе, що можна було розірвати, було розірване й порозкидане по підлозі. Книжки, бережно зібрані й куплені молоддю, валялися всюди, два портрети – Шевченка та Франка – покремсані лежали на підлозі, розірвані вишиті рушники висіли на розбитих шибках вікон.
На майдані перед фігурою вже було повно людей, причому перетинці – усі, навіть найменші діти! – лежали на землі обличчям вниз, оточені польськими поліцейськими та уланами. Олекса встиг помітити серед поляків Адама Павловського, перед тим як його штовхнули у спину і він повалився на землю. Поруч гепнувся Грабів.
То тут, то там чувся дитячий плач.
Наперед вийшов якийсь поліцейський у чині постерункового, якого перетинці бачили вперше.
– Слухайте мене, свині! – голосно почав він. – Усе, що ми робимо, ви заслужили самі. Можете подякувати своїй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому віднині ви будете носити молоко до польської млєчарні; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробує її відкрити знов, то ми спалимо хату; від завтрашнього дня школа стає тою, якою вона має бути, – польською. Ми ще подумаєм, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самі здали бронь, яку заховали від влади. Якщо ви не здасте добровільно, то клянуся, ми знайдемо її самі, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю!
Але ніхто не спішив виконувати вимогу постерункового. Більшість про жодну зброю і не чула, а хто її мав, то розумів, що це негайний шлях до тюрми. Розумів… і сподівався, що її не знайдуть.
Але поліцейські, видно, отримали строгі настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обійстях перетинців і приступили до роботи. Чи не у кожній хаті була зірвана підлога, у декого з даху навіть поскидана солома; у коморах з таким потом зібране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвір, летіло через вікна, причому нікому навіть не прийшла думка відчинити їх. На розчарування постерункового зброю так і не