На запах м’яса. Люко Дашвар
і попхався. Без пригод дістався Троянового обійстя, віддав кроля, випив із господарем чарочку за всі різдвяні свята, потеревенили за те, за се, Валерій Михайлович повідав, що готує матеріали для наукової конференції.
– І що за наука? – спитав Галаган.
– Дослідження історії Прилуцького козацького полку за Гетьманщини.
– А… Так он чого ви в наших краях…
Троянов ще налив. Потім ще. До ночі бесіду вели. Микола довідався, що перед розформуванням козацьких полків наприкінці вісімнадцятого століття на території Прилуцького козацького полку налічувалося одинадцять сотень, у яких було дев’ять містечок, п’ятсот сорок сім сіл. І Капулетці поміж них. І Лупин хутір… А з тисяча сімсот чотирнадцятого до тисяча сімсот шістдесят третього полк очолювали полковники Гнат, потім Григорій Галагани.
– І я Галаган! – зрадів Микола. Груди колесом, мордяка щаслива. Оце новина! Усе життя себе справжнім прикордонником вважав, а він за походженням справжній полковник, може бути.
Так возгордився – вискочив із Троянової хати, про поперек забув. Загарцював вуличкою в бік Капулетців, грозним оком роззирається. Нікого? Отож бо, вражі діти! Ховайтеся, Галаган іде!
Уже до краю Лупиного хутора дійшов, у бік Майчиної хати глянув – щелепа відвалилася. Твою наліво… По хаті дівча голе швендяє. Патли розпустило, цицьки стирчать, тільки й того, що нижче пупка не роздивитися, бо для того треба ближче до хати підкрастися, у вікно зазирнути. І хіба то для полковника проблема? До хати крок зробив – поперек як стрільне. Аж паралізувало всього на мить, відчуває – нема тіла, тільки теє… член стирчить. Згадав дядька американського… Перелякався – аж на піт пробило.
– От стерво, – послав Майці привіт. Та боком, боком на Капулетці. А в голові вже не кум – стратегія. І тактика. З одного боку, Томка винувата, що кум імпотентом став! З іншого – хіба на одному жіночому тілі діагноз перевіриш? Якби в кума три жони в ряд лежали. Чи чотири… Отоді б і зрозумів! Може, у нього виключно на Томку не стоїть, а він із переляку хімією давиться?!
Додому дістався, жінці гроші за кроля віддав, змастив поперек наново, за шапку і з хати.
– І куди? – Оксана йому.
– Розмову серйозну до кума маю, – відповів Галаган. – Невідкладну…
Петро Реп’ях у майстерні зачищав від іржі переднє крило своєї красуні – колись кавово-молочної двадцять першої «Волги». Тома вже разів двадцять кликала: «Кинь, іди до хати», – та Петрові кортіло ще сьогодні побачити чисте крило. Тож коли Галаган несподівано став на порозі, Тома тільки мотильнула головою в бік майстерні:
– Там він, чорти б його… І тільки здумай йому наливати!
– Дякую, Томо, – навдивовижу чемно відповів Галаган, посунув за хату.
Реп’ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не інакше прийшов полірувати. Хмикнув утомлено.
– Ні, куме, – відказав. – Сьогодні я пас.
– Ти, бачу, вже повний пас! – зітхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усівся, брови звів – думає.
– Ти