На запах м’яса. Люко Дашвар
розвідки Троянова, про Сашка… А про Гороха – ані пари з вуст.
Згадала, як на Різдво тягнула до Майчиної хати важкі сани з дровами, як зазирнула у вікно і посеред безладу покинутого помешкання, де тепло людської присутності ще не розгорілося, навіть не тліло, посеред сірих стін і спустошеної безнадії самотніх ненамолених ікон на старих пістрявих подушках біля грубки уздріла гарячі молоді тіла і завмерла, серце забилося – тремтяче полум’я виривалося з привідчинених дверцят грубки, та освітлювало не всю хатинку, наче навмисно кидало мінливі відблиски на тендітну голу дівчину і худорлявого жилястого хлопця, і здавалося, світло лине від тих двох… зігріває хатинку, обійстя, топить сніг і кригу, от-от дістане до зледенілого Уляниного серця.
Згадала, як завернула Петра Реп’яха, що він того вечора пнувся «у справі» до нової мешканки Лупиного хутора. Оберігати дівча взялася, наче своїх справ нема.
Зупинилася, втерла сльозу.
– І що мені до них? – прошепотіла. – Мені є за кого думати…
Вуличку перетнула, на власне обійстя зайшла.
– Добридень, Уляно, – почула від дровника. На пні під голими виноградними лозами сидів Петро Реп’ях.
П’яні одкровення рішучого прикордонника, Петрового кума й ліпшого друзяки Галагана, зламали Реп’яхові хребет. За що не візьметься, Миколині слова у вухах: «Томка тобою в постелі геть незадоволена…»
Дожилися, трясця матері! Так он у чому справа! А Петро голову сушить: що з жінкою сталося? То халат їй не застібається, то труси сирітські купила і так у них розляглася, Реп’яхові аж серце прихопило – тиждень потім «Валокордин» смоктав. І спитати – язик не повертається. Усе життя, значить, подобалося Томі, а тепер, виходить, не подобається! Може, теє… порівнює Реп’яха з кимось? Паралелі проводить? Після фатальної подружньої зради?!
Як уявив – щелепи звело.
– Як наші справи, Томо?… – ляпнув якось за вечерею.
Жінка напружилася, на чоловіка зиркнула вкрай підозріло.
– Тобі краще знати, – відказала.
Отакої… Реп’ях плечима знизав.
– Я, – каже обережно, – усім задоволений. А ти?
– Та й мені жалітися нема на що, – Тома йому.
Реп’ях здивувався. Потилицю почухав.
– Значить, усе тобі, Томо, подобається…
– Та кажу ж! А чого питаєш? – Тома в розвідку.
– Та так… Оце подумав: хіба таке буває, щоби жінка до чоловіка геть ніяких претензій не мала?
– Претензій ніби нема, а от підозра одна закралася. – Дружина тарілку відсунула, ліктем стільницю притисла, щоку підперла.
– То кажи! Що за підозра? – Петро плечі розправив, набрав бадьорого вигляду. Ну, думає, зараз відкриється… Що геть незадоволена… У постелі!
– Гадаю, чоловіче, не всі гроші за материну хату ти мені віддав!
Реп’ях смикнувся, стрільнув оком так, ніби те око – куля в тривимірному кіно: обійшов поглядом кути й двері, долинув аж до великої зали, учепився в приклеєний кут шпалер… Клята жінка!
– Чого мовчиш? – почув Томин голос.
– А