На запах м’яса. Люко Дашвар
купуєш чи на подарунок?
– Собі. – Невідомо чого Реп’яхові на душі стало легко-вільно. – Ти вже не журися, Уляно. Збирай сили заради сина. І я тут… поряд.
Усміхнулася гірко.
– Гарна ти людина, Петре… Тільки… йди вже. Так краще.
Знітився вкрай, запхав пакунок зі свічкою за пазуху, уже двері розчахнув…
– Люди кажуть, дівчина та… що хату в мене купила… гола по хаті ходить.
– Брешуть, – відказала Уляна-зима.
Рівно за місяць після появи на Лупиному хуторі, сьомого холодного лютого, Майка гріла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого Толю Гороха незрозумілими вибриками – навідріз відмовилася пити «Фармацитрон», ялозила вологими очима по білій стелі, шепотіла: «Ластівку б…» Це ж просто. Узяти фарб, що Толя приніс їх тиждень тому, бо Майка надумала наново побілену піч маками уквітчати, заколотити лазурі, й от тобі не стеля – небеса. А чорного в житті завжди через край. Вигреби сажі з печі, до будь-якої фарби чи олії додай – на ластівку вистачить.
– Мань, припиняй уже ці концерти, – сказав Горох. – Лікуватися треба.
Майка не пам’ятала, коли саме Толя вперше назвав її Манею. Манькою-манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе.
– Чи оленів перестріти… – прошепотіла сухими вустами. – Толь… Тут є олені?
– Бачив…
– Хай би вийшли з лісу. До мого двору.
– Одужуй, пошукаємо. – Поставив на стіл склянку з гарячою водою, показав Майці пакетик «Фармацитрону». – Заколотити? Вип’єш?
– І так незле, – вперлася. – Ластівку б…
Горох брови зсунув, присів на край тапчана: що за дурна? І дратуватися на неї – зайве. Наче козу на мотузці, водити йому ту Маню, бо відпустити ніяк – пропаде ж.
– Прилетять навесні – повна стріха буде тобі тих ластівок, – відказав.
Майка відірвала від стелі вологі очі, обхопила гарячими руками Толину ногу.
– У Капулетцях є «Пепсі-кола»? «Пепсі» хочу…
– Та добре. – Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба. – Не вставатимеш?
«Ні», – самими очима.
Коли за годину Толя Горох із пляшкою «Пепсі» кульгав лугом навпростець від Капулетців до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору, трусилася під ватяною ковдрою – загорнулася в неї, з чобітків босі ноги стирчать. Задерла голову в ясні небеса, спостерігала за чорними круками: кружляли-линули-ширяли у вишині, ганяли одне одного, співали-крукали.
– Мань, ну годі! До хати йди!
– Що вони роблять?… – прошепотіла Майка.
– Та ясно що – кохаються.
– У небесах?…
– А де ж їм? Птахи – не люди.
– Я теж… там хочу.
Горох підхопив на руки легку дівчину.
– Та добре, – пробурмотів із прикрістю, поніс до хати. – Тільки одужай спочатку.
Довгий тиждень Майка горіла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на Гороха вологими здивованими очима.
– Уже?… – питала.
– Що? – Горох обтирав Майчине тіло водою