На запах м’яса. Люко Дашвар
поставила – вдивлялася у власне відображення, наче б у ту різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.
– Геть стара…
Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.
Плечі розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очі собі, в очі: стара?… Сумна! Забула всміхатися, а воно, як усміхнутися, враз молодшаєш.
Так і не усміхнулася. Люстерко відсунула. Пусте! Лишень час задарма гаяти. Хіба взяти парафіну зі старих свічок, витопити нові та не спішити, щоби вийшли довгими, рівними?
Заходилася парафін топити, а справа не йде. Думки за руки вчепилися, тягнуть додолу. Зиркне на дівча – серце холоне: що за халепа бідаху на Лупин хутір виплюнула?… Та молода! Геть дитина. Поштарка Галя сказала – хату купила. Щось не дуже на дачницю скидається. Скоріше б ранок… Піти до хати нової сусідки, спробувати їй піч протопити.
Не дочекалася світанку. Небо тільки сірішало, круки замість півнів поперед сонця на паркані повсідалися. Витягла з печі горщик із пшеничною кашею, наскладала дров повні сани, потягла до Майчиної хати: дасть Бог, прогріє дитині хату.
А Бог тільки народився. Не почув Уляниних молитов. До білого ранку промордувалася – не горить піч, хоч трісни. Повну хату диму напустила, дихати нема чим. Спробувала відчинити дверцята невеличкої грубки з чавунними кільцями для приготування їжі, що вона до печі приліпилася, – хоч би її розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й кільця з плити познімала, спробувала зсередини ті дверцята розхитати – не йдуть, підлі. Знову до печі – та гори вже! Ніяк!
Вийшла на подвір’я, на хутір глянула – он він, увесь перед очима. Шість старих хат – по три на кожному боці вулички без назви й імені. На одному боці Улянина хата, поряд – Троянова, далі – Сашка Задуми, що він практикує йогу й органічне життя, обливається водою навіть взимку, зве себе Сандживом, а місцеві перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На протилежному боці три покинуті будівлі стояли – Реп’яхова, з журавлем та жовта, що її колишні господарі сто років тому яскравою фарбою виділили. Уляна думала: ніколи до них люди не повернуться. А воно он як.
Зітхнула, посунула до живих душ. Стукнула у віконце Троянове.
– Валерію Михайловичу! Вийдіть на хвилинку.
Махнула худому бороданю Сандживу, що він саме вискочив на подвір’я з відром води:
– Сашку, справа є!
За п’ять хвилин увесь наявний контингент Лупиного хутора топтав сніг посеред вулички. Ані Валерій Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах із золотою оправою, ані бадьорий, як огірок, тридцятирічний програміст Сашко-Санджив анітрохи не здивувалися появі нової сусідки.
– Певно, з наших… З екопоселенців, – припустив Санджив. – Природа стукає в серця. Кличе.
– Щось вона не дуже готова до зустрічі з природою, – відказала Уляна.
– Однаково, чому її до нас прибило. Піч треба полагодити, – постановив Троянов, подмухав на голі долоні, упевнено посунув до Майчиної хати, наче професор у пічній справі: