Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон
червоним і ще вологим чорнилом, аж букви розпливалися від найменшого доторку пальців: «Вони вже не діти, стара. Я повернувся за своїм. Не стій мені на дорозі». Саме такими були слова, що я прочитала в тому листі, перед тим як укинути його у вогонь.
Тоді я і зрозуміла, хто надіслав листа, зрозуміла й те, що настав час діставати на поверхню старі спогади, які я за стільки років уже навчилася нехтувати. Я не пам’ятаю, чи казала вам коли-небудь про мою дочку Кільян, містере Картере. Тепер я вже звичайна стара, що чекає кінця своїх днів, але ж, хоч і проминув той час, я теж була матір’ю – матір’ю найчудеснішого зі створінь, яких тільки бачило це місто.
Пригадую ті дні як найщасливіші в моєму житті. Кільян вступила у шлюб з одним із найблискучіших чоловіків, яких народила ця країна, і перейшла жити з ним до будинку, який він сам побудував для неї на півночі міста, будинок досі просто небачений. Чоловік моєї дочки, Лагавадж Чандра Чаттерджі, був інженером і письменником. Він був одним із перших, хто спроєктував телеграфну мережу в цій країні, містере Картере, одним із перших, хто спроєктував електромережу, яка запевнить майбуття наших міст, одним із перших, хто побудував мережу залізниць у Калькутті… Одним із перших в усьому, що лишень виникало.
Але їхнє щастя довго не тривало. Чандра Чаттерджі загинув у жахливій пожежі, що знищила старовинну станцію Джітерз-Ґейт на тому березі Гуґлі. Вам, певно ж, доводилося бачити цю будівлю. Сьогодні вона покинута, але свого часу була одною з найчудовіших споруд, що височіли в Калькутті. Металева конструкція, перетнута тунелями, багаторівнева, обладнана вентиляційними системами та гідравлічними стрілочними переводами, настільки революційна, що її приїжджали дивитися – із захватом і зачудуванням – інженери з усього світу. І все це було творінням інженера Чандри Чаттерджі.
Увечері дня урочистого відкриття Джітерз-Ґейт незбагненним чином загорілась, і охоплений полум’ям потяг, що віз більше трьохсот сиріт до Бомбея, був похований у мороку тунелів, які провалювалися під землю. Ніхто не вижив у тому потягу, що досі стоїть, загрузлий у землю, в якомусь темному місці лабіринту підземних галерей на західному березі Калькутти.
Вечір, коли інженер загинув у тому потязі, люди цього міста пам’ятатимуть як одну з найбільших трагедій, які пережила Калькутта. Вечір цей багато хто сприйняв як символ темряви, що згущалася над цим містом. Не бракувало чуток, ніби до пожежі спричинилася група британських фінансистів, інтересам яких нова залізнична лінія могла зашкодити, показавши застарілість перевезення товарів морем, що було одним з найвигідніших бізнесів Калькутти від часів лорда Клайва та Ост-Індської компанії. Майбутнє було за потягами. Залізничні колії були шляхом, яким одного дня ця країна й це місто рушать у завтрашній день, вільний від британського панування. А в той вечір, коли запалала Джітерз-Ґейт, ці мрії перетворилися на кошмар.
Через кілька днів після зникнення інженера Чандри моя дочка Кільян, яка скоро мала народити першу дитину, почала одержувати