Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон
чоловіка, яким був її батько, і до надзвичайної жінки, що дала їй життя, – моєї дочки. Я ніколи не розповідала їй більше, ніж уважала за потрібне. У своїй наївності я гадала, що відстань у просторі й часі зітре знаки минулого, але ж ніщо не може змінити наших загублених слідів. Коли я одержала той лист, то зрозуміла, що втеча моя добігла кінця і що настав час повертатися до Калькутти, щоб остерегти вас. Я не була з вами відверта в моєму листі, якого написала тої далекої ночі, містере Картере, але діяла я за порухом серця, щиро переконана, що саме це повинна зробити.
Я взяла із собою онуку, не можучи залишити її саму тепер, коли вбивця вже знає місце нашого перебування, і ми рушили у зворотну путь. Усю дорогу я не могла відігнати думку, яка в міру наближення до кінця нашої поїздки набувала рис справжньої одержимості. Я була певна, що тепер, коли вже лишається позаду дитинство Бена й Шері і вони стають дорослими, той убивця знову виринає з пітьми, аби сповнити свою давню обіцянку; і я розуміла з ясністю, яку надає нам лише наближення трагедії, що цього разу він не зупиниться ні перед чим і ні перед ким…
Томас Картер тривалий час сидів мовчки, поклавши руки на стіл і не відриваючи від них очей. Коли ж підвів погляд, переконався, що Ар’ямі досі перед ним, що все почуте не було витвором його уяви, і тоді усвідомив, що єдине розумне рішення, яке він був здатен прийняти в ту хвилину, було плеснути собі ще цівку бренді в келих і самому випити за власне здоров’я.
– Ви мені не вірите…
– Я такого не сказав, – відповів Картер.
– А ви нічого не сказали, – уточнила Ар’ямі. – Це мене й непокоїть.
Картер посмакував на язиці бренді й подумав, з якого ж дива він десять років чекав, аби відкрити для себе п’янкі чари трунку, що його зберігав у шафі з ревністю, доречною для якоїсь реліквії, без практичної користі.
– У те, що ви мені розказали, повірити нелегко, Ар’ямі, – натиснув він. – Поставте себе на моє місце.
– Але ж ви заопікувалися хлопцем шістнадцять років тому.
– Я заопікувався покинутою дитиною, а не неймовірною історією. Саме це є моїм обов’язком і роботою. Цей будинок – сиротинець, а я – його директор. Саме так, і нічого іншого.
– А інше таки є, містере Картере, – заперечила Ар’ямі. – Свого часу я взяла на себе клопіт з’ясувати дещо. Так от, ви ніде не повідомили про появу Бена у вашому закладі. Не зробили офіційної заяви. Не існує документів, що підтверджували прийняття його до цієї установи. Тож мала бути певна причина, аби ви так учинили, хоча ви й кажете, що неймовірна історія аж ніяк не заслуговує на довіру.
– Мені прикро вам заперечити, Ар’ямі, але такі документи існують. Хоч і з іншими датами й зазначенням інших обставин. Це таки офіційна установа, а не дім фокусника.
– Ви не відповіли на моє запитання, – звернула на своє Ар’ямі. – Точніше, лише дали мені інший привід знов його поставити: що змусило вас підробити документи на Бена, якщо ви не вірили фактам, які я виклала