Все те незриме світло. Ентоні Дорр
доктора Жефара не набагато кращі.
– Лоретто, ти знаєш, звідки беруться діаманти, як ростуть кристали? Додаванням мікроскопічних шарів, кілька тисяч атомів щомісяця, кожен наступний поверх попереднього. Тисячоліття за тисячоліттям. Отак назбируються й вигадки. Усі старі камені збирають вигадки. Може, той камінчик, яким ти так цікавишся, бачив, як Аларіх осадив Рим; він міг блищати в очах фараонів. Може, сирійські королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни.
– Papa вважає, що прокляття – це вигадки, складені, щоб відлякувати крадіїв. Він каже, що в цьому музеї шістдесят п’ять мільйонів екземплярів і якщо мати правильного вчителя, то кожен із них може бути такий же цікавий, як і інший.
– Усе одно деякі речі людей особливо приваблюють. Скажімо, перли або лівозагорнуті мушлі – такі, що мають отвір зліва. Навіть найкращі науковці коли-не-коли відчувають порив покласти щось до кишені. Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. І таким цінним. Лише найсильніші люди можуть утриматися від цього.
Хвилинку вони мовчать.
– Я чула, – додає Марі-Лор, – що цей діамант схожий на згусток світла з первісного світу. З тих часів, коли ще не було гріха. Згусток світла, подарований Землі Богом.
– Тобі хочеться знати, який він на вигляд. Це тому ти так ним цікавишся.
Вона перекочує мурекс у долонях. Підносить його до вуха. Десять тисяч шухляд, десять тисяч шепотінь у десяти тисячах мушель.
– Ні, – відповідає вона. – Я хочу мати певність, що Papa й близько до нього не підходив.
Розплющте очі
Вернер і Юта знову й знову знаходять радіопередачу того француза. Завжди під той час, коли вже треба лягати спати, завжди на середині якогось усе знайомішого тексту.
«Сьогодні, діти, розглянемо коліщата у ваших головах, що, певно, крутяться там, щоб кожен із вас міг почухати брову…»
Вони слухають програму про морських істот, ще одну – про Північний полюс. Юті подобається та, що про магніти. Вернерова улюблена – про світло: затемнення й сонячні годинники, полярні сяйва й довжину хвиль.
«Як ми називаємо видиме світло? Ми називаємо його кольором. Але електромагнітний спектр простягається від нуля до нескінченності, тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло – невидне».
Вернерові подобається присісти біля свого вікна на горищі й уявляти радіохвилі, які, мов арфові струни з милю завдовжки, згинаються й бринять над Цольферайном, перелітаючи через ліси, через міста, через стіни. Опівночі вони з Ютою никають іоносферою, шукаючи той розкішний, проникливий голос. Коли вони його знаходять, то Вернерові здається, ніби він знайшов вхід в інший світ, у таємне місце, у якому можливі великі відкриття, у якому сирота з шахтарського селища може розкрити якусь життєво важливу таємницю, заховану у фізичному світі.
Вони із сестрою відтворюють експерименти француза; вони роблять швидкохідні катери з дерев’яних частин сірників і магніти зі швацьких голок.
– Чому