Все те незриме світло. Ентоні Дорр
треба зробити тринадцять кроків, й вона відкриває їхню послідовність, не минає й п’яти хвилин.
– Святий Боже! – вигукує батько. – Та ти ж грабіжниця сейфів!
Усередині кубика дві цукерочки «Барньє». Вона розгортає обидві й водночас кладе до рота.
Усередині іншого пакунка грубий стос сторінок зі шрифтом Брайля на обкладинці. Двадцять. Тисяч. Льє. Під. Водою.
– Продавець сказав, що вона у двох томах, і це перший. Я подумав, що наступного року, якщо ми й далі відкладатимемо гроші, то зможемо купити й другий…
Вона одразу береться читати. Оповідач, знаменитий морський біолог на ім’я П’єр Аронакс, працює в тому ж музеї, що і її батько! Він дізнається, що по всьому світу один за одним тонуть кораблі. Після наукової експедиції до Америки Аронакс розмірковує над справжньою природою цих подій. Що викликало ці кораблетрощі? Рухливий риф? Гігантський рогатий нарвал? Міфічне морське чудовисько?
«Я дозволяю собі відволікатися на задуму, яку тепер мушу відкласти, – пише Аронакс. – Годі цих фантазій».
Цілий день Марі-Лор лежить на животі й читає. «Логіка, розважливість, чиста наука – ось, – наполягає Аронакс, – правильний спосіб розв’язування загадок. А не небилиці й казки». Її пальці тримаються за туго натягнуті канати речень; у своїй уяві вона прогулюється доками швидкісного двотрубного фрегата «Авраам Лінкольн». Вона дивиться, як віддаляється Нью-Йорк; форти Нью-Джерсі салютують її відплиттю гарматами; буї качаються на хвилях. Пливучі маяки з подвійними ліхтарями пропливають повз, коли віддаляється Америка; попереду чекають велетенські блискучі простори Атлантики.
«Принципи механіки»
Сиротинець відвідують віце-міністр із дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’їжджають дитячі будинки. Усі помилися; усі добре поводяться. Може, перешіптуються діти, вони думають когось взяти до себе. Найстарші дівчата подають пампернікель[15] і гусячу печінку на останніх у сиротинці не надщерблених тарілках, доки гладкий віце-міністр і його на вигляд сувора дружина озираються кімнатою, мов вельможі, що приїхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарешті подано, Вернер сідає з хлопчачого боку, тримаючи на колінах книжку. Юта сідає з дівчатами навпроти. Вона має кучеряве заплутане яскраво-біле волосся, тож виглядає так, наче її вдарило струмом.
– Отче Небесний, благослови цю їжу і тих, хто її приготував. – Фрау Елена додає й другу молитву за здоров’я віце-міністра. Усі накидаються на вечерю.
Діти нервуються; навіть Ганс Шильцер і Геріберт Помсель тихенько сидять у своїх брунатних костюмах. Дружина віце-міністра тримає спину так прямо, що здається, ніби її хребет витесаний із дуба.
– І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? – питає її чоловік.
– Звісно. Клодія, наприклад, спекла хліб. А близнята підготували печінку.
Велика Клодія Форстер паленіє. Близнята кліпають очима.
Вернерові думки блукають; він думає про книжку в себе на колінах, «Принципи
Хліб із грубої непросіяної житньої муки.