Все те незриме світло. Ентоні Дорр
За хвилю він не може ні підвести голови, ні поворушити руками. Стеля важить десять мільярдів тонн, від неї віє страшним холодом, вона притискає його носа до підлоги. За мить до пробудження він відчуває, як на потилиці починає тріскати череп.
Дощова вода ллється з хмари на дах і на карниз. Вернер притискається чолом до вікна на горищі й дивиться крізь потоки дощу на дах унизу, звичайний дах серед багатьох мокрих дахів, стиснутий широкими стінами коксового заводу, топильні й газової станції. Копер вимальовується на тлі неба, шахта й завод тягнуться й тягнуться, скільки сягає його око, до сіл, до міст, до все швидшої, усе більшої машини під назвою Німеччина. До мільйонів людей, готових віддати за неї життя.
«Добривечір, – думає він. – Або ж гайль Гітлер. Усі віддають перевагу останньому».
Бувай, сліпенька!
Щодо війни вже немає сумніву. Роздають пам’ятки. Колекції потребують захисту. Невеликий штат кур’єрів почав перевозити експонати за місто. Ключів та замкнв потрібно більше, ніж будь-коли. Батько Марі-Лор працює до півночі, до першої години. Кожен ящик треба замкнути, кожен подорожній лист – тримати в безпечному місці. Броньовані вантажівки гримлять біля завантажувальних платформ. Треба зберегти скам’янілості, древні рукописи; перлини, золоті самородки, сапфір завбільшки з мишу. «Може бути, – думає Марі-Лор, – навіть “Море полум’я”».
З одного погляду, весна видається такою спокійною: тепла, м’яка, з ароматними, безвітряними ночами. Однак усе наповнене напруженням, так, ніби місто стоїть на поверхні повітряної кульки й хтось її надуває, аж доки вона не лусне.
Бджоли трудяться на розквітлих алеях Ботанічного саду. З платанових дерев осипається насіння, й велетенські купи пуху збираються на доріжках.
Якщо вони перейдуть у наступ, чого б це вони наступали, тільки божевільні наступатимуть.
Відступити – це врятувати не одне життя.
Доставки припинено. Навколо музейних воріт з’являються мішки з піском. Двійко солдатів на даху зали палеонтології оглядають сади в біноклі. Але велетенська небесна баня залишається порожня: ні цепелінів,[18] ні бомбардувальників, ні надлюдей-парашутистів, лиш останні співочі пташки, що повертаються зі своїх зимових домівок, та спритні весняні вітерці, які швидко перетворюються на важчі, соковитіші літні вітри.
Гомін, світло, повітря. Цей травень здається Марі-Лор найгарнішим у її житті. Зранку її дванадцятих іменин, прокинувшись, вона не знаходить коробки із загадкою біля цукорниці – у батька не було часу. Але на неї чекає книжка – другий том «Двадцяти тисяч льє під водою» шрифтом Брайля, завтовшки з диванну подушку.
Захват сповнює її аж до кінчиків пальців. Як?
– Завжди радий, Марі.
Стіни їхньої квартири тремтять – сусіди переміщають меблі, пакують валізи, забивають вікна. Вони з батьком йдуть до музею, він стривожено говорить охоронцеві, що зустрічає їх біля дверей:
– Кажуть, наші утримують річку.
Марі-Лор
Різновид дирижабля.