Все те незриме світло. Ентоні Дорр
Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?
Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.
Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.
– Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.
Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, – думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. – Кава. Цигарки. Хліб?»
Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.
– Сходи в туалет, Марі.
– Мені не треба.
– Хтозна, коли потім трапиться така нагода.
Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.
Праворуч, ліворуч. Між поворотами – довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.
– У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.
– Нам можна зайти?
– Ворота замкнені.
Від натовпу віє нудотною напруженістю.
– Мені страшно, Papa.
– Тримайся за мене.
Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.
За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.
– Де ми, Papa?
– На вокзалі Сен-Лазар.
Плаче дитина. Смердить сечею.
– Тут є німці, Papa?
– Немає, ma chérie.
– Але скоро прийдуть?
– Так кажуть.
– А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?
– Ми тоді вже будемо в потязі.
Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:
– Себастьєне! Себастьєне!
– Уже ніч?
– Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.
Хтось каже:
– Друга армія розбита, дев’ята – відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.
Інший додає:
– Нас чекає окупація.
Валізи