Щиголь. Донна Тартт
обличчя Піппи в темряві.
– Послухай, – сказав я Енді через кілька днів, коли ми виходили зі «Старбаксу» після школи, – ти можеш прикрити мене на сьогодні?
– Ясно, зможу, – сказав Енді, зробивши глибокий ковток кави. – А як надовго?
– Я не знаю.
Залежно від того, скільки в мене забере пересадка на Чотирнадцятій вулиці, можливо, я дістануся до центру хвилин за сорок п’ять. Автобусом у буденний день їхати буде ще довше.
– На три години?
Він скривився; якщо його мати буде вдома, вона почне розпитувати його.
– Що я їй скажу?
– Скажи їй, мене затримали в школі або щось таке.
– Вона подумає, ти потрапив у якусь халепу.
– А їй хіба не все одно?
– Так, але я не хотів би, щоб вона зателефонувала до школи, аби довідатися, що там сталося.
– Скажи їй, я пішов у кіно.
– Тоді вона запитає, чому я не пішов із тобою. Я скажу їй, що ти в бібліотеці.
– Це така очевидна брехня.
– Гаразд, чому нам тоді не сказати їй, що твій куратор від соціальної служби призначив тобі термінове побачення? Або що ти вирішив вихилити двійко коктейлів у барі готелю «Four Seasons»?
Він передражнював свого батька. Враження було таким сильним, що я засміявся.
– Fabelhaft[34], – відповів я голосом містера Барбура. – Дуже смішно.
Він стенув плечима.
– Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, – сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. – Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.
Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.
Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.
– Привіт!
– Я прийшов невчасно? – запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.
– Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.
На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.
– Прошу, заходь.
– Ви кудись ідете? – запитав я, боязко подивившись на нього.
Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним – не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.
– Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.
Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому – через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди
Чудово (