Щиголь. Донна Тартт
вона.
– Так.
– Моя мати померла вже давно. – Вона замислилася на мить. – Я не можу пригадати коли. Вона померла одного року після моїх весняних канікул, так що я втратила свої весняні канікули й тиждень після весняних канікул теж. Ми школою збиралися на екскурсію в Ботанічні сади, але мені не пощастило її здійснити. Мені дуже бракує мами.
– Чому вона померла?
– Вона хворіла. Твоя мати також хворіла?
– Ні. Вона стала жертвою нещасного випадку. – Але мені не хотілося більше говорити на цю тему. – В усякому разі, вона дуже любила коней, моя мама. Коли вона була підлітком, вона мала коня, який іноді почувався самотнім. І він любив підходити до будинку, класти голову на підвіконня й дивитися, що там відбувається всередині.
– Як його звали?
– Палітра.
Я любив, коли мати розповідала мені про стайні в Канзасі: на балках там сиділи сови та кажани, коні іржали й форкали. Я знав імена всіх коней і собак її дитинства.
– Палітра! Він був різнокольоровим?
– Він був плямистий, можна сказати так. Я бачив його фотографії. Іноді – влітку – він приходив і дивився на неї, коли вона дрімала пополудні. Вона чула, як він дихає під самими шторами.
– Це так приємно! Я люблю коней. Просто…
– Що?
– Я хочу залишитися тут! – У неї мало не бризнули сльози. – Я не знаю, чому я повинна їхати!
– А ти скажи їм, що хочеш залишитися.
Коли наші руки доторкнулися? Чому її рука була такою гарячою?
– Я їм сказала! Але всі думають, мені буде краще там.
– Чому?
– Я не знаю, – сказала вона роздратовано. – Там спокійніше, кажуть вони. Але я не люблю спокій, я люблю слухати всілякі звуки.
– Мене також хочуть забрати звідси.
Вона сперлася на лікоть.
– Ні! – сказала вона стривоженим голосом. – Коли?
– Я не знаю. Скоро, я думаю. Я повинен жити зі своїм дідом і бабусею.
– Он як, – журливо сказала вона, відхилившись на подушки. – Я не маю ані діда, ані бабусі.
Я просунув свої пальці між її пальцями.
– Мої дід і бабуся – люди не дуже приємні.
– Мені шкода.
– Ет, пусте, – сказав я таким нормальним голосом, яким міг, хоч моє серце стугоніло так, що я відчував, як пульс стрибає в кінчиках моїх пальців. Її рука в моїй була оксамитовою, гарячою і трохи липкою.
– А ти не маєш інших родичів?
Її очі були такими темними в блідому світлі з вікна, що здавалися зовсім чорними.
– Ні. Хоча… – Чи вважати родичем батька? – Ні, не маю.
Запала тривала мовчанка. Ми досі були з’єднані навушниками: один у її вусі, другий – у моєму. Співали морські мушлі. Співали янгольські хори й перли. Перебіг подій несподівано вповільнився; було таке враження, ніби я забув, як правильно дихати; знову й знову ловив себе на тому, що затримую дихання, а потім повітря вилітає з мене хрипко й надто гучно.
– Що це була, ти сказала, за музика? – запитав я, аби що-небудь сказати.
Вона сонно всміхнулася й потяглася до загостреного, не апетитного