Щиголь. Донна Тартт
краще, – сказав я, почухавши ніс.
Я перестав ковтати свої пігулки, бо через них почувався геть стомленим і мені дуже боліла голова, тому я став кидати їх в умивальник у ванній і змивати.
Дейв помовчав хвилину.
– Отже, я не помилюся, якщо скажу, що загалом ти почуваєшся краще?
– Думаю, що ні, – сказав я після мовчанки, дивлячись на штукенцію, яка висіла на стіні над його головою. Вона була схожа на перекошену рахівницю з глиняних кульок та мотузяних вузлів, і мені здавалося, що велику частину свого нинішнього життя я прожив, її роздивляючись.
Дейв усміхнувся.
– Ти вважаєш, цього треба соромитись. Але те, що ти почуваєшся краще, не означає, що ти забув свою матір. Або що ти менше її любиш.
Розгнівавшись на його припущення – мені таке й на думку не спадало, – я відвернувся від нього й став дивитись у вікно, на депресивний краєвид з будинком із білої цегли, що стояв на протилежному боці вулиці.
– А ти маєш бодай якесь уявлення, чому тобі стало краще?
– Ні, не маю, – коротко відповів я.
«Краще» було не те слово, яке виражало мої почуття. Такого слова взагалі не було. Ішлося, власне про такі дрібні речі, про які й згадувати не хотілося, – сміх у шкільному коридорі, жива ящірка, яка сновигала в тераріумі в науковій лабораторії, – робили мене щасливим на одну мить, а вже наступної миті змушували плакати. Іноді вечорами вологий, колючий вітер залітав у вікна з Паркової авеню, саме в ту годину, коли вуличний рух рідшав і місто порожніло, готуючись до нічного сну; накрапав дощ, на деревах розпукувалися бруньки, весна переходила в літо; музика поодиноких автомобільних гудків на вулиці і вологий запах мокрих хідників були заряджені електрикою, духом натовпу, нерухомих, самотніх секретарок, гладких чоловіків із торбами для товарів, скрізь панувала незграбна печаль створінь, які проштовхувалися до життя. Протягом тижнів я був замерзлим, замкненим у собі; тепер я відкручував кран у ванній, пускав воду на повну потужність і мовчки скиглив. Усе було сире, болюче, плутане й неправильне, а проте я почувався так, ніби проламувався з морозної води крізь кригу до сонця й колючого холоду.
– Ну й де ти був? – запитав Дейв, намагаючись перехопити мій погляд.
– Тобто?
– Про що ти подумав саме тепер?
– Ні про що.
– Не кажи дурниць. Це надто важко – не думати зовсім ні про що.
Я стенув плечима. Крім Енді, я нікому не розповідав про те, що їздив на автобусі до Піппи, і ця таємниця підсвічувала все, мов сяйвом сновидіння; паперові маки, тьмяне світло від опливлої свічки, липучий жар її руки в моїй руці. Та хоч це була найпомітніша і найреальніша подія, яка сталася зі мною за останній час, я не хотів псувати її, розповідаючи про неї, а надто йому.
Ми сиділи мовчки ще довгу хвилину або дві. Потім Дейв нахилився вперед зі стурбованим виразом обличчя й сказав:
– Ти зрозумій, Тео, коли я питаю тебе, що ти думаєш протягом цих мовчанок, я не намагаюсь ані смикати тебе, ані поставити в незручне становище, ані щось таке.
– О,