Щиголь. Донна Тартт
але вона моментально розгладилася.
– Так, я збираю їй речі в дорогу, – сказав він веселим голосом, що не відповідав виразові горя, який ковзнув по його обличчю. – До неї весь час приходили люди. Друзі зі школи – власне, це перша спокійна хвилина, яку ми маємо за тривалий час. Цей тиждень був дуже клопітним.
– Коли вона повернеться?
– Не скоро, думаю. Марґарет забирає її туди жити.
– Назавжди?
– О ні! Не назавжди, – сказав він голосом, який примусив мене усвідомити, що він хотів сказати саме назавжди. – Зрештою, вона переселяється не на іншу планету, – додав він, коли побачив моє обличчя. – І, звичайно ж, я навідуватиму її.
– Але ж… – Я почувався так, ніби на мене обвалилася стеля. – Я думав, вона живе тут. Із вами.
– Власне, так і було. Дотепер. Хоч я переконаний, що там їй буде набагато краще, – додав він без переконаності в голосі. – Це велика зміна в нашому житті, але в тривалій перспективі, я переконаний, це буде краще.
Я бачив, він не вірить жодному своєму слову.
– Але чому вона не може залишитися тут?
Він зітхнув.
– Марґарет – зведена сестра Велті, – сказав він. – Вона найближча родичка Піппи. Кревна родичка, чого я не можу сказати про себе. Вона думає, Піппі буде краще жити в Техасі і вона вже досить одужала, щоб туди переїхати.
– Я не схотів би жити в Техасі, – сказав я, не знаючи, що говорити. – Там дуже жарко.
– Я думаю, що й лікарі там не такі добрі, як тут, – сказав Гобі, обтрушуючи з рук пилюку. – Хоч ми з Марґарет маємо різні думки щодо цього.
Він сів і подивився на мене.
– Твої окуляри подобаються мені, – сказав він.
Я не хотів розмовляти про свої нові окуляри, я вважав, вони мені не потрібні, хоч крізь них я справді бачив набагато краще. Місіс Барбур купила оправу для мене в крамниці Мейровіца після того, як я показав поганий результат перевірки зору в шкільному медпункті. Тепер я мав круглі окуляри в черепаховій оправі, вони здавалися солідними й дорогими, і дорослі зі шкури пнулися, аби переконати мене в тому, що вони мені дуже личать.
– Що там діється у вашому районі? – запитав Гобі. – Ти не можеш собі уявити, яку сенсацію справив твій візит. Власне кажучи, я навіть сам хотів навідати тебе в передмісті й не приїхав з однієї причини – мені вкрай не хотілося розлучатися з Піппою, адже вона так скоро мене покине. Усе це сталося дуже швидко, зрозумій. Я маю на увазі ситуацію з Марґарет. Вона схожа на їхнього батька, старого містера Блеквелла, – коли їй стукне щось у голову, то вона не заспокоїться, доки не доб’ється свого.
– А він теж поїде в Техас? Я про Космо.
– О ні, йому й тут буде добре. Він жив у цьому домі з тримісячного віку.
– А він не страждатиме?
– Сподіваюся, що ні. Хоч, правду кажучи, йому буде тоскно без Піппи. Космо і я були в добрих стосунках, хоч він глибоко переживав, коли помер Велті. Він був собакою Велті й прихилився до Піппи зовсім недавно. Ці маленькі тер’єри, яких завжди тримав Велті, дітей не люблять – мати Космо Чессі була справжнім жахом.
– Але чому Піппа повинна їхати туди?
– Ну