Данило Галицький. Тарас Орлик
братів убили вояки-утікачі, а саму її, зґвалтувавши, підвісили за косу на воротах та так і кинули, озираючись і насміхаючись, поки не зникли за пагорбком. На її щастя, мимо проходив Гордій, він Лушку і звільнив, косу ножем зрізавши. Правда, відтоді вона не розмовляла, а тільки мукала та кивала або головою мотала, немов язик втратила, але язик був на місці – Гордій перевіряв. Ну, не говорить – і не треба, що розумного дівка сказати може? А коли їсти захоче або, припустімо, чого іншого попросить, то й так зрозуміло, без слів. Вони не завжди потрібні, слова ті. Буває навіть так, що зайві вони.
Згадавши, як Іванко соловейком заливався, Батия поганого звеличуючи, Гордій знову розсердився. Адже якщо непереможний головний тартарин, то Русі кінець настав. І куди тоді далі податися? До угрів носатих? До ляхів пихатих? Прицмокуючи, Гордій висмоктав риб’ячу мізковню, жбурнув череп минька в річку й запитав у Никодима:
– Ось скажи, монаше, правду про Батия кажуть чи брешуть? А військо його? Воно й справді заворожене? Якщо навіть і так, то мусить же бути якийсь спосіб здолати косооких?
– Не монах я, – сказав Никодим, зосереджено розтираючи розіпрілу шкіру між пальцями ніг. – Писар. Скільки повторювати одне й те саме?
– Ну писар, – примирливо сказав Гордій. – Усе одно людина, яка знає й розуміє. У чому сила тартар? Чому тіснять і б’ють нас поодинці?
– Ось тому, що поодинці, і б’ють.
– Отже, – утрутився Іванко, – якщо об’єднаються наші дружини, то сильнішими за тартар стануть?
– Ох, не думаю, – похитала головою Тетеря, – розтираючи риб’ячий жир по губах і щоках, щоб блищали привабливо. – Не здолати нашим їх, ні, не здолати.
– Баба, а мовить до пуття, – кивнув Никодим, із насолодою перекидаючись на спину, щоб зручніше було стежити за хмарами в небі, і покусуючи соковиті трав’яні стебла. – Не здолати.
– Це тому, що більше їх? – здогадався Іванко.
– Не тільки, – заперечив Никодим.
– А що ще? – поквапив його Гордій.
– Порядок у них. Суворість. Ось взяти їхній тумен…
– Тумен – це що таке?
– Тисяча кіннотників. Тумен на сотні ділиться, а сотні на десятки.
– Хитро придумано. – Іванко почухав потилицю.
– Цить! – гримнув зацікавлений Гордій. – Не перебивай старших.
Никодим покосився на нього, виплюнув травинку, сунув до рота нову і сказав:
– Не в тому мудрість, що тисячі на десятки розбито, а в тому, що один за одного відповідає. Ось, припустімо, ти злякався… – Він показав на Іванка, який розтулив рот, щоб заперечити, але не встиг, бо Никодим продовжив: – Ти злякався в бою, а весь твій десяток за тебе відповідатиме. Усім голови з плечей зітнуть або серце з грудей виймуть. Кому ж цього хочеться? Ось вони один за одним і стежать, не дозволяють з поля бою втекти, щоб їх теж за боягузтво не стратили. Після великої битви, трапляється, цілими сотнями своїх же знищують, а то й тисячами. За будь-яку провину смертю карають. Не там нужду справив,