Данило Галицький. Тарас Орлик
кожних дверей, стежачи, щоб у ханські покої і миша не прослизнула. Ніхто з наближених не наважувався підвищити голос, щоб не потривожити Батия, по пухнастих килимах ходили навшпиньки, священні червоні пороги старанно переступали, у тронний зал заповзали рачки, а далі відповідно до чину: хто, як і раніше, поповзом, хто повільним кроком, але низько схиливши голову, яка зберігалася на плечах лише доти, доки воля ясновельможного владики, батька народів тих країв, хай подовжать боги його життя до скону віків.
Він рідко сидів на троні, з тієї ж причини, яка не дозволяла йому довго бути в сідлі, вважаючи за краще приймати гостей у вогняно-червоному шатрі, розкинутому просто посеред залу зі стелею з кольорового візантійського скла. Однією з улюблених розваг Батия було сховатися за помаранчевим пологом і, стримуючи сміх, спостерігати, як черговий посол кланяється порожньому трону, не сміючи звести очей, щоб побачити, що на узвишші нікого немає. Насолодившись приниженням гостя, виходив він з укриття й говорив з удаваним жалем: ні, мабуть, не варто мені було замовляти собі такий дорогий трон із цільної слонової кістки й чистого золота, не потрібно було прикрашати його самоцвітами та вишуканим різьбленням. Ось прийшов чоловік, милується троном, а на мене й не дивиться. Що йому я? Він і привітатися зі мною не побажав.
Одного уруського князя мало грець не побив від такого прийому, ледве холодним кумисом відпоїли. Батий тоді довго сміявся. Йому подобалося, коли його боялися – боялися до тремтіння, до гикавки, до втрати пам’яті. Він не відчував потреби в любові тих, хто його оточував, як і не потребував любові черв’яків або степових ховрахів. Люди були боязкі, підлі, безпорадні. Який сенс у їхньому обожнюванні? А от страх був корисний. Він дозволяв управляти людьми і змушувати їх домагатися поставленої мети.
Неквапливо переставляючи ноги в м’яких туфлях із червоної парчі, Батий минув бенкетний зал, де, закам’янілі, немов статуї, стояли слуги із золотими блюдами, на яких було розкладено солодощі, фрукти й усілякі холодні страви, які можна було скуштувати між денною та вечірньою трапезами. Не відщипнувши ні виноградини, ні медового пряника, не торкнувшись жодної з розписних чаш із кумисом, ішов Батий далі, поки не опинився на терасі, звідки розгортається краєвид на майбутню столицю.
Усі фундаменти, будинки, незавершені огорожі та зведені башти було складено з каменів, глини й саману. Серед будівель нагорі й унизу старанно метушилися мурашині фігурки, не покладаючи рук ні вдень ні вночі.
Зазначаючи подумки всі зміни, що відбулися відучора, Батий згадував, як дивився з пагорба на київське попелище, яке диміло, і думав, що тільки дурні ледарі будують собі житла з дерева. Кількох палахких стріл досить, щоб спопелити їх. І споруди, і їхніх необачних мешканців.
Думка здалася Батиєві настільки значною, що захотілося поділитися нею. Клацнувши пальцями, він тихо розпорядився привести на терасу свого старшого сина Сартака. Юнакові було лише вісімнадцять, але він вирізнявся допитливим розумом,