Данило Галицький. Тарас Орлик
Другу ж женіть геть і побийте її камінням, гадюку потайну, щоб не кортіло їй на чуже зазіхати».
– Ох і голова! – захопився Гордій. – Я б довіку до такого не додумався.
– Ідуть, – сказав Никодим.
– Що?
– Ідуть, кажу.
Простеживши за його поглядом, Гордій побачив Іванка й Лушку, що з’явилися зовсім не з того боку, куди вирушила шукати їх Тетеря. Тримаючись за руки і пригинаючись під зеленим верболозом, вони пройшли берегом, піднялися по схилу і зупинилися навпроти чоловіків. Переглянулися. Дружно вклонилися до пояса і знову випросталися, усміхнено поглядаючи одне на одного.
Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.
– Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.
– Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.
– З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.
– І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.
– Удвох домовилися.
– Як же ти міг із нею домовитися, коли вона німа як риба?
– Вона не німа, – сказав Іванко, не зводячи очей з Лушки. – Зі мною говорить. Тільки пошепки.
Лушка, далі дивлячись у землю, кивнула. Щоки в неї були малинові й такі гарячі, що волосинки, які вибилися, тремтіли, як біля вогню.
– Ти не будеш кривдити її? – слізливо попросила Тетеря, яка встигла тричі перехрестити молодих.
– Нібито я не знаю, – відмахнувся Іванко. – Сам сирота, розумію що до чого.
Він і Лушка ще раз уклонилися старшим, подякували їм за все добре, попрощалися і, не озираючись, рушили до дороги. Іванко йшов трохи попереду, ведучи Лушку за руку. У своєму полотняному сарафані, коротко підстрижена, вона видавалася зовсім іще маленькою дівчинкою.
– Господи! Захисти їх, – бурмотіла Тетеря, хрестячи дві постаті, що віддалялися. – Не найкращий час кохатися знайшли. Як же вони тепер без нас? Наздоженімо, чоловіки. Разом підемо.
– Не хочуть вони разом, – буркнув Гордій, у якого раптом так засвербіли очі, що довелося аж протерти їх пальцями. – Удвох хочуть. Хай ідуть. Може, щастя своє знайдуть.
– Це під Батиєм?
– Не бувати тут Батию, – упевнено сказав Никодим. – Не дійде він сюди.
– Звідки знаєш? – засумнівалася Тетеря.
– Я не знаю, я відчуваю. Ось… – Заплющивши очі, Никодим потягнув носом повітря, набираючи повні груди. – Тут дихається інакше. Повітря інше. Волею пахне. А там… – Він обернувся на схід. – Там згарища, тухлятина, сморід болотний. Тартарам саме роздолля. Але не нам, людям вільним. Ми тут жити будемо, як раніше жили, до ординців. Нам хани не указ.
– Отже, зупинимо їх? – запитав Гордій, повільно підводячи зосереджений погляд.
– Із Божою допомогою, – кивнув Никодим.
– Так у тартар теж, мабуть, свій Бог є, – обережно промовила Тетеря.
– Хай Батию своєму моляться, – відрізав Гордій. – Він їм замість Бога.
Закинув торбинку