Данило Галицький. Тарас Орлик
а прислухався до поради Субедей-богатура. Було це під час облоги Києва з його золотими куполами і рубленими стінами. Упевнений у непереможності свого війська і в страху, нагнаному на урусів, Батий послав нукерів у місто із пропозицією відчинити ворота по-доброму. Кинулися шукати човна, щоб переправитися на другий берег широкої річки Дніпра, але не знайшли жодного цілого – залишилися в очеретах тільки спалені та пробиті. Довелося робити пліт, і весь цей час Батий був змушений походжати по прибережному піску, удаючи, що не бачить у тому нічого для себе принизливого. Гнів накопичувався до самого вечора, коли посли повернулися з образливими словами, переданими тисячником Дмитром, який залишився замість князя Михайла, що квапливо поїхав. Двох послів забили батогами до смерті, двом зламали хребти, але їхня кров і сльози не могли змити образи, завданої великому ханові.
«Місто візьму і спалю разом з усіма, хто там живе», – вирішив він. «Заспокойся, о нащадку великого Чингізхана, – звернувся до нього одноокий радник, прикладаючи долоню до серця й низько вклоняючись. – Чи не краще оволодіти Києвом хитрістю? Вирушай сам до Дмитра, удай, що ставишся до нього як до рівного, пообіцяй зберегти життя його близьким, віддай йому княжі багатства й корону. За що тоді стане воювати тисячник? Він до тебе на службу піде і ще пишатиметься цим».
«Я сказаного назад не повертаю, – відрізав Батий. – Веди моїх богатурів на приступ».
Субедей опустив своє єдине око й підкорився. За три дні дерев в окрузі не залишилося, зате з’явилося достатньо плотів, щоб переправити піших і кінних на другий берег. А ще за три дні військо Батия зменшилося на одну третину і дихати стало важко від смороду мертвечини на піску й берегових схилах. Субедей знову запропонував почати переговори з Дмитром. Батий знову відмовився та звелів чекати, поки морози скують річку льодом. Облога тривала так довго, що монголи встигли з’їсти все живе довкіл, зате потім безперешкодно підтягли важкі тарани і каменомети до стін Києва. Дощ стріл обрушився на захисників. Град із важких каменів проламував дахи, трощив дерева, калічив тих, хто не зміг знайти надійного укриття. Кияни не встигали латати проломи й підпирати похилені ворота, але фортечні рови дуже скоро наповнилися трупами нападників так, що по них можна було ходити.
Батий, який спостерігав за битвою з пагорба, кусав вуса й губи у безсилій люті. Десятки добірних туменів утратив він під Києвом. Дорогу ціну заплатив за гординю. Схопили Дмитра, увірвалися в місто, перерізали всіх, спалили все, що горіло, але радості від перемоги не було. Утому та спустошення відчував Батий. І Субедей, правильно помітивши настрій повелителя, неголосно вимовив: «Приємно обсилкувати чужу дружину. Але набагато приємніше і почесніше, якщо вона сама зніме із себе одяг і розкинеться на ложі, готова віддатися добровільно».
Це були наче роздуми вголос, проте Батий добре почув слова свого радника. Почув і запам’ятав. Мало перемогти ворога. Мало принизити його. Потрібно ще зробити так, щоб ворог плазував біля твоїх ніг за власним бажанням. То кóпнеш його, то