Данило Галицький. Тарас Орлик
Його правити Галичем народ закликав, а колишнього, Володимира, прогнали. Як почав Роман правити, так одразу з’єднав Галичину з Волинню. Однак схибив.
– Як? – запитав Гордій.
– А так, що брата на стіл Волинський посадив, – пояснив Никодим. – Той, підлий, перед ним ворота й зачинив, а угорського короля Белу нацькував Галич забрати. І став Роман наш начебто безпритульний.
– Як ми, – докинула Тетеря і, побачивши кулак, показаний Гордієм, затулила рота долонею.
– Його тесть виручив, Рюрик Київський, – вів далі Никодим. – Земель йому виділив, грошей дав, військом допоміг. Облаштувався Роман, половців побив, із поляками здружився, став силу набирати. Угри злякалися, на мирову пішли, Галич повернули, а там брат-гадюка помер, так що Волинь теж Романові дісталася. І вийшло нове князівство, Галицько-Волинське, найбільше і найбагатше на Русі. Роману на тому заспокоїтися б, а він вирушив у Люблін воювати. Там і згинув. І залишилося в нього два спадкоємці…
– Як по писаному говорить, – схвалив Гордій, звертаючись до Тетері.
Але, замість того щоб розділити його захоплення, вона сплеснула руками:
– Ой, лишенько! Ми ж про корову за розмовами геть забули. Тож нам і тельбуха завалящого не дістанеться!
Чоловіки, перейнявшись її хвилюванням, теж схопилися з трави і, поступово переходячи з кроку на біг, потрюхали в бік дороги. Однак поспішали вони даремно. Від корови залишилася сама пляма крові на узбіччі, що не встигла всмоктатися в землю. Ні шкури, ні хвоста, ні хоча б копит.
– На підводі відвезли, – визначив Гордій, показуючи на слід колеса, що прокотилося червоною калюжею. – Не стали тут обробляти.
Усі троє розчаровано дивилися в далечінь. Там угадувалися піші фігури, але возу давно і сліду не було.
– Поїли свіжинки, – пробурмотів Никодим з образою людини, якій щось пообіцяли, а потім обдурили.
– Ой, лишенько! – знову вигукнула Тетеря. – Ми ж добро своє без нагляду кинули. Покрадуть усе.
Не змовляючись, вони побігли на берег, де залишили торбинки, взуття і верхній одяг. На їхнє щастя, ніхто не встиг побувати біля вогнища. Тільки борсук, що зазіхнув на недоїдки, кинувся навтьоки, метушливо підкидаючи жирний зад із коротким хвостом.
– Стільки сала втекло, – побідкалася Тетеря. – Невдачливе місце. Ідемо звідси.
– Так, мабуть, час, – погодився Никодим.
– Спершу Іванка з Лушкою дочекатися треба, – заперечив Гордій. – А ти поки що розповідати закінчи, бо цікаво дуже. Що Романові спадкоємці? Кажеш, двоє їх було?
– Один чотирирічний Данило, другий дворічний Василько. – Никодим почав неспішно намотувати на ногу онучі, готуючись узутися перед дорогою. – Їх бояри звести зі світу надумали, ось матінка їхня і втекла до польського короля Лешка Білого. Він не був дурнем і взявся кинуте до рук прибирати, а хлоп’ятам лише два міста віддав – Тихомль і Перемишль.
– Іванку! Лушко! – загорлала Тетеря, якій стало нудно.
Гордій невдоволено поморщився, скоса поглядаючи на неї.
– Як