Маг. Джон Фаулз
край ваганням. Я знав, що робити. Шкільний сторож мав стару рушницю дванадцятого калібру й якось запропонував мені постріляти з неї на пагорбах. Отож я нагадав йому про цю пропозицію. Сторож втішився й набив мені кишеню набоями; в пінієвих лісах було повно перелітних перепелів.
Я рушив яром за школою, вибрався на сідловину й зайшов у гущу дерев. Тут залягли тіні. На півночі, за протокою, досі купався в сонячному промінні золотий материк. Тепле й легке повітря, світлисто-голубе небо. Десь здалеку, згори, теленькали дзвіночки козячої отари, яку гнали на ніч до села. Я безупинно йшов. Так шукають підхоже місце, щоб випорожнитися. Треба було забезпечитися, щоб тебе ніхто не вгледів. Нарешті я знайшов кам’янисту улоговину.
Я зарядив рушницю й сів, спершись на сосну. Навколо мене крізь залежану хвою пробивалися китиці гіацинтів. Обернувши рушницю, я глянув у дуло, в чорний нуль свого небуття. Визначив кут, під яким треба тримати голову. Приставивши цівку до правого ока, повернув голову так, щоб постріл чорною блискавицею прошив мозок і вибив чорну стіну потилиці. Я потягнувся до курка – поки що це проба, репетиція – і пересвідчився, що справа не така вже й проста. Нахилившись уперед, я можу в останню мить крутнути головою й геть усе зіпсувати. Отож я намацав суху гілку – таку, щоб увіткнути поміж спусковим гачком і дужкою. Вийняв патрона, сів, затиснув між колін дубельтівку, прилаштував палицю й сперся на неї підошвами – права цівка за дюйм від ока. Клацнув курок. Дуже просто. Я знову зарядив рушницю.
Ззаду, з висоти, долинув дівочий голос. Мабуть, вона поганяла кіз і завзято співала, на все горло, без жодної мелодії, з турецько-магометанськими переливами. Здавалося, цей голос безтілесний і співає не людина, а сам простір. Подібний голос, а може, й той самий, колись долинув на мій урок із пагорба за школою. Спів наповнив класну кімнату, хлопці захихикали. А тепер він звучав загадково, плинув із серцевини такого болю, такої самотности, що мої страждання відразу видалися дурницею й дрібницею. Я сидів із дубельтівкою на колінах, не можучи поворухнутися, поки голос плив у надвечір’ї. Не знаю, чи довго вела пісню дівчина, але за той час потемніло небо, а море поблякло й набрало перламутрово-сірого відтінку. Над горами високо здіймалися рожеві пасма хмар у ще яскравому промінні призахідного сонця. Море і суша втримували світло так, ніби воно надумало перетворитися на тепло й не зникати, коли не стає його джерела. Голос віддалявся до села й нарешті завмер.
Я ще раз звів рушницю й вицілив дуло в око. Маячила палиця, вичікуючи, коли я натисну на неї стопами. У повітрі витала тиша. З віддалі багатьох миль загуділа сирена афінського пароплава, що підходив до острова. Але цей звук наткнувся на порожнечу навкруг мене. Наближалася смерть.
Я не рухався. Чекав. Над морем гір на заході здіймалася заграва, спершу блідо-жовта, тоді осяйно-зелена, а тоді прозоро-сапфірна, як вітраж. Я ждав і ждав. Чув, що пароплав гуде ближче, і вичікував на чорну мить, яка владно зігне й різко випростує мої коліна. Не дочекався. Весь час було відчуття, що