Маг. Джон Фаулз
сільського медика. Десятиденний курс обійшовся дуже дорого, більшу частину препаратів ввезли в Грецію нелеґально або вкрали, й я став споживачем – кінцевою ланкою в цілій злочинній мережі. Улесливий молодий лікар з американським дипломом сказав, що мені нема чого турбуватися: прогноз чудовий. Повернувшись наприкінці великодніх канікул на острів, я застав листівку від Алісон – штуку в крикливих барвах. Намальований кенґуру видихав хмаринку з написом «Гадаєш, що я забула?». Мені стукнуло двадцять шість років саме тоді, коли я лікувався в Афінах. Листівка прийшла з Амстердама. На звороті нічого, крім підпису «Алісон». Я кинув її в кошик на папери. А ввечері вийняв звідти.
Щоб якось перебути цей тривожний час, поки з’ясується, чи не перейшла хвороба на наступну стадію, я весь віддався острову. Щодня невтомно плавав і прогулювався. Зненацька настала спека, й після обіду, коли найспекотніше, школа западала в сплячку. А я вирушав до соснового лісу. Завжди переходив через хребет на південну частину Фраксосу, аби далі від школи і села. Тут не було ні душі. Три будиночки, сховані край однієї із заток; каплички, загублені в зелені сосняку, до яких приходили люди тільки в дні святих покровителів; майже невидима вілла, в якій ніхто не мешкав. Решта складалася з величного спокою, що, немов чисте полотно, навіював думку про необмежені можливості, – місцина, створена для міфів. Острів ніби розколовся на дві половини – темну і світлу. Розклад уроків не дозволяв далеко відходити від школи (хіба що у вихідні або дуже ранніми годинами; заняття починались о пів на восьму), і це обмеження дратувало, як закороткий поводок.
Я не думав про прийдешність. Був певен, що лікування не допоможе, всупереч усім запевненням афінського медика. Чітко позначилася лінія долі – під ухил, дедалі нижче, на саме дно.
І тут почалися дива.
Частина друга
Irrités de ce premier crime, les monstres ne s’en tinrent pas là; ils l’étendirent ensuite nue, à plat ventre sur une grande table, ils allumèrent des cierges, ils placèrent l’image de notre sauveur à sa tête et osèrent consommer sur les reins de cette malheureuse le plus redoutable de nos mystères.
Розділ 10
Наприкінці травня, у недільний день, блакитний, як пташине крило, я зійшов козячими стежками на кряж, схил якого аж до самого морського берега за дві милі звідси застеляла зелена піна соснового верховіття. Море шовковим килимом простягалося на захід – до тінистої стіни материкових гір, що нерівним язиком відступала на п’ятдесят-шістдесят миль до південного овиду під неозорим емпірейним дзвоном небес. Лазурний, дивовижно чистий світ. Дивлячись на краєвид, що відкривався з центрального хребта на острові, я, як завжди, забув про свої прикрощі й рушив гребенем на захід, поміж двома широкими виглядами – північним і південним. На соснових стовбурах спалахували ящірки, немов живі смарагдові намиста. Пахнув чебрець, розмарин та інші трави, у шалено променистій блакиті неба тонули кущі з квітами, схожими на кульбаби.
За якийсь час я добрався до місця, де хребет спадав на південь крутосхилом. Зазвичай сідав тут на край урвища, щоб покурити й окинути оком велетенські обшири моря і
«Розпаленівши, ці нелюди не спинилися на першому злочині; вони вклали голу дівчинку долілиць на столі, запалили свічки, поставили в узголів’ї образ нашого Спасителя й посміли справити на задку цієї нещасниці найстрахітливіше з наших таїнств» (Де Сад, «Недоля чесноти»).