Маг. Джон Фаулз
Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» – «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в ліс і обгороджував мис. Через цю іржаву перепону могла б легко перебратися й бабуся. Досі ніде на острові я не бачив колючого дроту, й таке видовище прикро вражало. Це була неповага до моєї самотности.
Задивившись на лісистий, нагрітий сонцем крутосхил, я раптом відчув, що, крім мене, тут є ще хтось. За мною стежили. Я окинув поглядом дерева перед собою, нікого не зауважив і підійшов трохи ближче до каменюччя, над яким прокладено через кущі колючу огорожу.
Несподіванка. За найближчою брилою щось заманячило. Синій ґумовий ласт. А за ним, у блідій тіні сусідньої брили, – другий ласт і рушник. Роззирнувшись навколо себе, я посунув рушника ногою. Під ним лежала книжка. Я зразу впізнав обкладинку. Кишенькове видання, одна з найпопулярніших антологій сучасної англійської поезії. Таке саме, як у моїй класній кімнаті. Заскочений зненацька, я тупо видивлявся на книжку, підозрюючи, що це моя, вкрадена.
Та ні, не моя. На форзаці не вказано імени власника, зате в кількох місцях стирчать акуратні закладки з гладкого білого паперу. Одна з них вказує сторінку, на якій хтось червоним чорнилом підкреслив строфу з поеми «Літтл Ґіддінґ»:
Невтомно будемо шукати,
А пошуки триватимуть, допоки
Туди вернемся, звідки вийшли,
І втямимо, що ми тут вперше[45].
Три останні рядки позначено ще й вертикальною лінією. Я кинув оком на стіну лісу, перш ніж перейти до наступної закладки. Таких було близько дюжини. Всі поміщено на сторінках з віршами, в яких ішлося про острови чи море. Ввечері я відшукав кілька таких уривків у своєму примірнику антології. Ось у цій строфі з вірша Одена виділено тільки два рядки – третій і шостий.
Про острови ще змалку кожен мріє…
Здаля від міст. Невинне там кохання[46].
Так само химерно власник книжки вибирав фраґменти з Езри Паунда:
Йди, бо минає зоряний приплив.
Щоб він скоріше вмер, прямуй на схід.
Руш! Голка вже тремтить в моїй душі!..
Прийми ж цю повінь зір як неминучу річ.
І далі:
– У кожного мерця живе ще ум! —
Із мόроку озвався глас.
– Прямуй шляхом до пекла, до хорόм
Церериної доні – Прозерпіни.
Йди до Тиресія[47] крізь непроглядну тьму —
Незрячого, що тінню в пеклі пробува
І тайни відає, незнані сущим на землі.
Путі
Цю поему написав американський поет Томас-Стернз Еліот (1888–1965).
Вістан-Г’ю Оден (1907–1973) – англійський поет. Процитовано уривок із його вірша «Моралістичний пейзаж» (
Міфологічний еллінський герой, фіванський віщун, що осліп у семирічному віці. Після смерти перебував у підземному царстві й з ласки Персефони, богині родючости, владарки небіжчиків, володів ясною пам’яттю та свідомістю.