Маг. Джон Фаулз
ботанікою. Попорпавшись у комоді, він видобув коробку з аркушами паперу й засушеними квітами впереміж. Усе це зібрав і спорядив Левер’є. Довгі й докладні примітки, написані напрочуд каліграфічним почерком й викладені з фаховою термінологією, кілька майстерно виконаних тушшю й аквареллю ескізів. Неуважливо гортаючи цей гербарій, я впустив на підлогу аркуш з засушеною рослиною, до якого прикріплено папірець із додатковими заувагами. Папірець вислизнув зі скріпки й упав окремо. На його звороті я побачив початок листа. Рядки закреслено, але їх можна було прочитати. Стояла дата – 6 червня 1951-го, тобто два роки тому. «Шановний пане Конхісе! Боюся, що, відколи ці неймовірні…» На цьому текст обривався.
Я не признався про цей випадок Каразоглу, а він нічого не зауважив. Саме тоді я твердо постановив навідатися до пана Конхіса.
Уже й не скажу, чому він раптом так мене зацікавив. Мабуть, почасти тому, що на острові не траплялося чогось справді цікавого й допікала звична рутина. Почасти – через загадкову фразу Мітфорда й лист Левер’є. Почасти – і це, здається, найважливіше – через мою незбагненну впевненість у тому, що маю право на цей візит. Обидва мої попередники були знайомі з тим відлюдником і не хотіли про це говорити. Тепер настала моя черга.
А ще цього тижня я написав листа до Алісон. На конверті вказав адресу Енн, що мешкала на поверх нижче в будинку на Рассел-сквері, й долучив прохання передати листа Алісон. Написав мало. Мовляв, я згадав тебе кілька разів. Тепер уже знаю, що це за «почекальня». Можеш відповісти, якщо справді захочеш, а якщо ні, то я тебе зрозумію.
Я усвідомлював, що на Фраксосі спогади затягують у минуле. Тут так багато простору, така глибока тиша, так мало зустрічей, що дуже легко випадаєш із сучасного й минуле видається в десять разів ближче, ніж насправді. Цілком можливо, що Алісон віддавна про мене не згадує й уже встигла переспати з кількома мужчинами. Отож я вкинув листа у скриньку так, як після кораблетрощі кидають у море пляшку з посланням, не дуже сподіваючись на відповідь.
Розділ 12
Наступної суботи не повівав звичний бриз і запанувала нестерпна спека. Почалася пора цикад. Вони цвірчали проразливим уривчастим хором, ані на мить не знаходили цілковитої злагоджености, різали вуха, пиляли нерви й зрештою так в’їлися звичкою, що коли одного дня враз замовкли під довгожданим заливним дощем, ця тиша видалася вибухом. Завдяки їм сосновий бір зовсім переінакшився – наповнився міріадами життів, став вуликом з невидимою, зате добре чутною енергією і втратив свою бездоганну самотину. Бо ж, крім цикад-цицикі, в повітрі трепетали, бриніли, дзижчали карміновокрилі коники, сарана, великі шершні, бджоли, комарі, оводи й безліч безіменних комах. То тут, то там серед дерев зависали хмари докучливих чорних мух, і я, пробираючись поміж дерев угору, лаявся і ляпав по собі долонями, як новітній Орест[52].
Я знову зійшов на кряж. Перлистий туркус моря, попеляста синява далеких гір у безвітряній спекоті. Було
У п’єсі Жана-Поля Сартра «Мухи», написаній за мотивами грецького міфу про міфологічного героя Ореста, ці комахи символізують непутяще життя.