Маг. Джон Фаулз
свою гру. Спершу Кончіс грав прудко, тоді перейшов на повільніший темп і кілька разів спинявся, щоб повторити музичну фразу. Надійшла Марія й мовчки прибрала зі стола. Навіть не глянула на мене, хоч я тицьнув пальцем на недоїдене печиво й висловив захват своєю недолугою грецькою. Очевидно, пан-відлюдник волів наймати без’язиких слуг. Музика вільно долинала з кімнати, напливами охоплювала мене й крізь колонаду текла на світло дня. Виконавець обірвав гру, повторив останній пасаж і на тому закінчив – так само раптово, як і почав. Двері зачинилися, запала тиша. Збігло п’ять хвилин. Ще десять. По червоному настилі до мене підповзло сонце.
Варто було б мені зайти до кімнати, я таки розсердив Кончіса. Та ось він з’явився у дверях.
– Бачу, я не викурив вас звідси.
– Що ви! Це Бах?
– Телеман[55].
– Ви чудово граєте.
– Було колись. Нема про що говорити. Ходімо.
Хворобливо рвучкий, сіпаний, він немовби хотів спекатися – не тільки мене, але й самого плину часу. Я звівся.
– Сподіваюся, що колись при нагоді послухаю вашу гру. – Кончіс злегка вклонився, не зважаючи на моє напрошування в гості. – Тут просто-таки вмираєш без музики.
– Тільки без музики? – спитав Кончіс і повів далі, не давши мені відповісти. – Ходімо ж. Просперо[56] покаже вам свої володіння.
– Просперо мав дочку, – зауважив я, сходячи разом із господарем на жорствяний майданчик.
– Просперо мав багато кого й чого, – кинув на мене холодним оком Кончіс. – І не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе.
Я тактовно всміхнувся, гадаючи, що сказане стосується подій під час війни, й після короткої паузи спитав:
– Ви тут один живете?
– Це як вважати. Для кого один, а для кого й ні, – понуро й погордливо відповів він, дивлячись поперед себе. Чи то щоб ще дужче заплутати мене, чи то через те, що чужим не належало про те знати.
Кончіс шпарко йшов, раз у раз тицяючи пальцем на те й на се. Показав мені свій городець на терасі – огірки, мигдаль, мушмулу та фісташки. З краю тераси було видно затоку, де я купався годину-дві тому.
– Муца.
– Я не чував, щоб її так називали.
– Албанське слово, – стукнув він себе по носі. – «Нюхало». Он та скеля формою подібна до носа.
– Не дуже поетична назва, як на такий чудовий пляж.
– Албанці були пірати, а не поети. Цей мис вони назвали Бурані. Двісті років тому в їхньому арґо це слово позначало гарбуз. Або ж череп. – Він рушив з місця. – Смерть і вода.
– А що це за табличка біля брами? Чому такий напис – Salle d’attente? – спитав я, йдучи за Кончісом.
– Її почепили німецькі солдати. У війну виселили мене з «Бурані».
– Але чому саме ця табличка?
– Як гадаю, перед тим вони сиділи у Франції, а тут нудьгували.
Обернувшись, він зауважив мою усмішку.
– Еге ж, пане Ерфе, німцям належить подякувати й за таку крихту гумору. Я б не наважився калічити рідкісне дерево.
– Ви знаєте Німеччину?
– Її
Ґеорґ-Філіпп Телеман (1681–1767) – німецький композитор, органіст і капельмейстер.
Герой Шекспірової п’єси «Буря», герцоґ Міланський, чарівник, батько Міранди.