Маг. Джон Фаулз

      Власник найкращої сільської таверни, подібний до моржа велетень Сарантопулос, знав про Конхіса значно більше. Сам підійшов до нашого столика й випив за компанію склянку вина, коли ми з Мелі споживали страви, які він зготував. Так, це правда, що Конхіс відлюдько й ніколи не буває в селі, а ось те, що він прислужувався німцям, – брехня. Під час окупації його призначили сільським старостою, й він робив усе можливе, щоб полегшити життя односельцям. Якщо Конхіса й недолюблюють, то тільки тому, що мало не всі харчі він замовляє не на Фраксосі, а в Афінах. Тут господар закладу вдарився в довгу розповідь. Місцева говірка завдає клопоту навіть приїжджим грекам, ну а я не зрозумів ані слова. Захопившись, він аж на стіл навалився. У паузах серед потоку мови знуджений Деметріадес для годиться кивав головою.

      – Що він розказує, Мелі?

      – Нічого особливого. Про війну. Дурниці.

      Раптом Сарантопулос глянув позад нас, сказав щось Деметріадесу і звівся з-за стола. Я обернувся.

      На порозі стояв високий селянин зі скорботним обличчям. Він рушив був до найдальшого, призначеного для острів’ян, кута довгої, скупо обставленої кімнати, та Сарантопулос поклав йому руку на плече. Недовірливо придивившись до нас, селянин таки дався привести себе до нашого столика.

      – Це агояті пана Конхіса.

      – Аго… Що воно таке?

      – Він має осла й возить до «Бурані» пошту та харчі.

      – А як його звуть?

      Звався він Гермесом. Мені не довелося стримувати усмішку, я ж бо віддавна звик до того, що не дуже-то кмітливих школярів кличуть Сократом і Арістотелем, а бридку бабусю, що прибирає в моїй кімнаті, – Афродітою. Сівши, погонич осла доволі неохоче прийняв від нас маленьку скляночку рецини. Він перебирав кумболої – бурштинову вервицю. Одне його око було нерухоме, з білуватою поволокою. Мелі, значно більше зацікавлений омаром на своїй тарілці, мало що витягнув із Гермеса.

      Що робить пан Конхіс? Він живе сам, якщо не врахувати служниці, й плекає свій сад (це, мабуть, треба розуміти дослівно). Читає. У нього безліч книжок. Є також фортеп’яно. Він знає багато мов. Агояті не міг уточнити, які це мови. Мабуть, усі. Куди він їздить взимку? Часом до Афін, часом за кордон. За кордон – це куди? Гермес не знав. Не знав і про те, що у віллі «Бурані» бував Мітфорд. Там ніхто не буває.

      – Спитайте його, чи міг би я навідати пана Конхіса.

      Ні, це неможливо.

      У Греції така цікавість, як наша сьогоднішня, – цілком природна річ. Здивувати тут може хіба що така стриманість, як у нашого співбесідника. Може, Конхіс і вибрав його саме за те, що тримає язик за зубами? Гермес звівся, щоб уже піти.

      – А ви певні, що він не тримає в себе цілий гарем красунечок? – спитав Мелі.

      Звівши брови й задерши синюшне підборіддя в безмовному запереченні, агояті презирливо відвернувся.

      – Мужик