Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?
Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:
– Так, пані Пранене, мені було б цікаво.
– То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, – сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. – І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.
– Дякую вам, пані Пранене! – сказала я.
Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.
– Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.
Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.
– Що видно?
– Там якийсь чоловік за деревами, – сказав Йонас.
– Партизани! – сказав лисий. – Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.
Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.
– Він іде сюди, – сказав Йонас. – Тихо!
– Вони відчіпляють вагони з людьми, – сказав чоловічий голос. – Ділять ешелон на два.
Він побіг назад до лісу.
На віддалі пролунали постріли.
– Куди везуть чоловіків? – спитала я.
– Може, до Сибіру, – сказала пані Рімене. – А нас – кудись іще.
Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.
Брязкав і рипів метал. Потяг розділяли. А потім почувся інший звук.
– Слухайте, – сказала я. – Чоловіки!
Звук гучнішав, гучнішав. Вони співали – на весь голос. Андрюс приєднався, і мій братик, і сивий чоловік. І, врешті, лисий також – усі співали наш гімн: «Литво, вітчизно наша, ти земля героїв…»
Я заплакала.
17
Голоси мужчин із тих, інших вагонів звучали гордо й упевнено. Батьки, брати, сини, чоловіки. Куди вони їдуть? А ми куди – жінки, діти, старі, скалічені?
Я витирали сльози носовичком і дозволила іншим теж ним скористатися. Коли мені його повернули, я замислено подивилася на нього. На відміну від паперу, носовичок без шкоди переходить з рук у руки. На ньому я малюватиму для тата.
Поки я обмірковувала свій план, жінки у вагоні весь час клопоталися немовлям, яке, здається, не годувалося. Пані Рімене вмовляла Ону не здаватись і пробувати знову й знову:
– Давай, давай, люба!
– Що там таке? – спитала мама в темряву вагона.
– Она, – сказала пані Рімене. – У неї протоки забиті, і вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати.
Попри всі намагання пані Рімене, здається, нічого не допомагало.
Ми їхали день за днем, зупиняючись невідомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас ніхто не побачив, а поспішати їм не було куди. Ми з нетерпінням чекали тих денних зупинок. Лише тоді відчинялися двері, і ми мали світло й свіже повітря.
– Одна людина! Два відра. Трупи є? – питали охоронці.
Ми домовилися виходити по відра по черзі, щоб кожен міг отримати змогу вийти з вагона. Сьогодні була моя черга.