Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми ув’язненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехто – ні.
– Ліно, ота хлібина… – почала мама.
Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?
– У мене немає хліба, – відказала я.
– Ну що ж, – сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.
Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.
– Скільки тобі років? – спитала я.
– Сімнадцять, – він і далі дивився просто на мене.
– І давно ти палиш?
– А ти хто така, поліцай чи що? – сказав він і відвів очі.
Настала ніч. У дерев’яному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.
Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.
Я встала і стала пробиратися до виходу, переступаючи через людські клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвірка.
– Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловіки, – прошепотів Йонас.
– Може, там тато?
– А хто тобі про це сказав? – спитала я Андрюса.
– Та нехай, – сказав він. – Ходімо наших батьків шукати.
Я глянула вниз із дверей. На обрії щойно показалося сонце. Якщо тато справді на цьому вокзалі, я хотіла його знайти.
– Я піду й скажу, що змогла дізнатися, – сказала я. – А де той потяг?
– Позаду, – сказав Андрюс. – Тільки ти не ходи. Я піду.
– Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаєш, який він! – різко відказала я.
– Ти завжди така люб’язна? – поцікавився Андрюс.
– Може, ви б обоє пішли? – запропонував Йонас.
– Я й сама можу, – сказала я. – Знайду тата і приведу до нас.
– Це безглуздо! Ми гаємо час. І чого я тебе розбудив? – сказав Андрюс.
Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звісила ноги і тихо спустилася на землю, пролізла під потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрик – це стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, і ми пірнули під потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся.
Я