Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
в оцих вагонах для худоби?
– Так, але я певна, що це ненадовго, – відповіла мама.
9
Повітря у вагоні було задушливе, повне тілесних запахів навіть при відчинених дверях. Люди тулилися всюди, сиділи на торбах. У кінці вагона великі дошки метрів зо два завширшки були встановлені як полиці. На одній з таких полиць лежала без сил Она, і дитя плакало біля її грудей.
– Ай! – мене вдарив по нозі лисий. – Обережно, дівчинко! Ти мало на мене не наступила!
– А де ж чоловіки? – спитала мама в панни Ґрибайте.
– Їх забрали.
– Тут потрібні чоловіки, щоб допомогти пораненому, – сказала мама.
– Нема їх. Нас якось по групах розсортували. Вони зараз усе людей ведуть і у вагон кидають. Є якісь літні чоловіки, але в них сил мало, – сказала панна Ґрибайте.
Мама роззирнулася вагоном.
– Давайте малих на верхню полицю примостимо. Ліно, посунь, будь ласка, Ону на нижній трохи, щоб діти могли залізти нагору.
– Не дурійте, жінко! – буркнув лисий. – Зробите більше місця, то сюди більше напхають!
Бібліотекарка була менша від мене на зріст і кремезна. Вона була сильна й допомогла мені посунути Ону.
– Я пані Рімене, – відрекомендувалася вона Оні.
Пані… То й вона заміжня. А де ж її чоловік? Мабуть, там, де й тато. Дитина надсадно закричала.
– Ваше малятко – це хлопчик чи дівчинка? – поцікавилася пані Рімене.
– Дівчинка, – кволим голосом відповіла Она. Вона підігнула свої босі ноги, щоб звільнити ще трохи місця. Ноги були подряпані та облиплі грязюкою.
– Їй скоро їстоньки час, – сказала пані Рімене.
Я роззирнулася вагоном. Голова в мене була немов окремо від тіла. У вагон напихали й напихали людей, прийшла і якась жінка з сином мого віку. Мене хтось смикнув за рукав.
– Ти зараз спати ляжеш? – спитало в мене мале дівча з білявим, аж перламутровим волоссям.
– Що?
– Ти сорочку нічну вдягла. Ти зараз спати лягатимеш? – вона показала мені потягану ляльку. – Це моя ляля.
Нічна сорочка. Я досі в нічній сорочці. А Йонас досі в моєму блакитному плащі. Я зовсім забула. Я проштовхалася до мами і Йонаса.
– Нам треба перевдягтися, – сказала я.
– Тут зараз тісно, валізу не відкриєш, – сказала мама. – Та й нема де перевдягатися.
– Ну будь ласка, – попросив Йонас, кутаючись у мій плащ.
Мама спробувала перейти в куток, але це нічого не дало. Вона нахилилась і ледь-ледь відкрила валізу. Засунула руку, стала шукати там щось навпомацки.
Я побачила свій рожевий светр і комбінацію. Урешті мама дістала мою темно-синю бавовняну сукню. Потім стала шукати штани для Йонаса.
– Вибачте, пані, – сказала вона до жінки, яка сиділа в кутку вагона. – Можна з вами помінятися місцями, щоб мої діти могли перевдягтися?
– Це – наше місце! – відрубала пані. – Ми не пересядемо!
Двоє її дочок подивилися на нас.
– Я розумію, що це ваше місце. Ми на секундочку, щоб діти не в усіх на очах перевдягалися.
Жінка