Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.
– Я спробую шину накласти, – зголосився банківський працівник. – Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.
Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.
– Пане! – сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.
– О так, це дуже добре, – відказав пан із банку й узяв лінійку.
– Дякую, золотко, – усміхнулася мама до Йонаса.
– Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду з’їхали! – розкричався лисий.
– Наразі це найкраще, що в нас для цього є, – відказав банківський працівник. – А в кого є чим прив’язати?
– Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий.
Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розв’язала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кров’ю.
Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама пов’язує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся… Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!
Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.
– Пауліна! – гукав чоловік до нас. – Чи не у вас наша дочка Пауліна?
Я похитала головою.
– А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? – спитала літня жінка.
– Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, – відповіла мама.
Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.
7
– Давай! – закричав енкаведист і відкрив кузов.
Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.
Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.
– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.
Йонас учепився в мамине пальто.
– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.
Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.
Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.
Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.
– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.
Офіцер не звернув уваги.
– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична