Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
Я дібрала для себе кремову сукню з брунатним атласним поясом і таку саму стрічку в волосся.
– Яка красива сім’я, – сказав фотограф, установлюючи великий апарат. – Костасе, Ліна просто в тебе вдалася.
– Бідолашна, – віджартувався тато. – Будемо сподіватися, що, коли виросте, буде схожа на маму.
– Ага, сподівайся, – відповіла я йому.
Усі засміялися. Сяйнув спалах.
10
Я порахувала: сорок шість людей було напаковано в оцю клітку на колесах – а можливо, труну. Я малювала пальцями на пилюці в передній частині вагона, витирала малюнки, потім знову починала.
Люди балакали про те, куди нас везуть. Одні казали – до НКВД, інші – в Москву. Я оглянула людей. Обличчя дивилися в майбутнє, кожне по-своєму. Я бачила рішучість, гнів, страх, сум’яття. У когось – безнадія. Вони вже здались. А я?
Йонас відганяв від обличчя й волосся мух. Мама тихо розмовляла з жінкою, син якої був мій ровесник.
– Ви звідки? – спитав хлопець у Йонаса. У нього було темне хвилясте волосся і карі очі. У таких в школі часто закохуються.
– З Каунаса, – відповів Йонас. – А ви?
– Шанчяй[1].
Ми мовчки, ніяково подивилися одне на одного.
– А де твій тато? – бовкнув Йонас.
– У литовському війську, – хлопець трохи помовчав. – Давно вдома не був.
Його мама була схожа на офіцерську дружину, витончену й не звиклу до бруду. Йонас балакав далі, я не одразу змогла його зупинити.
– Наш тато працює в університеті. Я Йонас. А це моя сестра Ліна.
Хлопець кивнув мені.
– А я – Андрюс Арвідас.
Я кивнула у відповідь і відвела очі.
– Як ти гадаєш, вони нас випускатимуть хоч на кілька хвилин? – спитав Йонас. – Тоді, якщо тато буде на станції, він нас побачить. Зараз він не може нас знайти.
– Енкаведисти нам не дуже взагалі щось дозволятимуть, – сказав Андрюс. – Я бачив, як вони били якогось чоловіка, котрий намагався втекти.
– Вони називали нас свинями, – сказав мій брат.
– Не слухай їх, Йонасе. Самі вони свині. Тупі свинюки, – сказала я.
– Тихо! Я б такого не казав! – відповів Андрюс.
– А ти хто такий, поліцай чи що? – спитала я.
Андрюс звів брови догори:
– Та ні, я просто хотів, щоб ви в халепу не потрапили.
– Не треба нам халепи, Ліно, – сказав Йонас.
Я озирнулася, поглянула на маму.
– Я віддала їм усе, що мала. Збрехала, сказала, що він недоумкуватий. У мене не було вибору, – пошепки розповідала мати Андрюса. – Інакше нас би розділили. Тепер у мене нічого немає, ані крихти.
– Розумію, – сказала мама, взявши жінку за руку. – З нами теж таке хотіли зробити, а хлопчику лише десять років.
Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася пані Рімене.
– Вона намагається погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слід не може.
Години тяглися, немов довгі дні. Люди стогнали від спеки й голоду. Лисий нарікав на свою ногу, інші намагалися
Шанчяй (Шанці) – район Каунаса, відомий своїми казармами і тим, що там мешкали переважно військові.