Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.
– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.
Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.
– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.
– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.
– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.
Усі засміялися.
– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?
– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?
– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!
Тато засовався на стільці.
– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…
– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.
– Але ж це правда! – не відступалася я. – Це несправедливо!
– Годі! – сказав тато.
Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.
– Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає, – сказав тато.
– То що ж, – відповів журналіст, – тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.
Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, інші – чорним ходом.
– Університет? – спитав лисий, і далі кривлячись від болю. – Ну, тоді його далеко повезли…
Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.
– Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, – усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.
Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.
– То, значить, бачив його по дорозі до могили! – похмуро відказав лисий.
Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!
– Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що…
– Замовкніть! – вихопилося в мене.
– Ліно! – зупинила мене мама. – Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.
– Я дуже добре розумію, що кажу! – відказав пан, не зводячи з мене очей.
Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.
– Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! –