Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
ми намагалися не закричати. Почулося, як сірник чиркнув об дошку. Із діри висунулося татове обличчя. Воно здавалося сірим, під одним оком у нього був великий синець.
– Татку, ми он у тому вагоні, – почав Йонас. – Ходи до нас!
– Тихіше, – сказав тато. – Я не можу. І вам тут не треба бути. Де ваша мама?
– У вагоні, – відказала я. Мені було радісно, хоча я і вжахнулася, побачивши татове опухле, розбите лице. – А ти як?
– У мене все гаразд, – сказав він. – А ви як, як мама?
– У нас все гаразд, – сказала я.
– Вона не знає, що ти тут, – сказав Йонас. – Ми хотіли тебе знайти. Татку, вони вломилися в наш дім і…
– Я знаю. Наш потяг будуть чіпляти до вашого.
– А куди нас везуть? – спитала я.
– Напевне, до Сибіру.
Сибір? Такого просто не може бути. Сибір на іншому кінці світу. Там же нічого немає! Я чула, як тато щось каже до когось у вагоні. З діри висунулася його рука, в ній було щось зім’яте.
– Ось, візьміть куртку і шкарпетки. Вам знадобляться.
Усередині почулися ще якісь звуки. Тато спустив нам ще один піджак, дві сорочки і ще шкарпетки. Потім – великий шмат шинки.
– Діти, поділіть це і з’їжте, – сказав тато.
Я, вагаючись, дивилася на шинку, яку тато простягав нам у ту діру, яка використовувалась як туалет.
– Зараз же в рот покладіть! – наказав тато.
Я поділила шмати на чотири частини і дала по одній Йонасові й Андрюсові. Останній шматок поклала в кишеню сукні – для мами.
– Ліно, оце передай, будь ласка, мамі. Скажи, що, коли буде необхідність, вона зможе це продати, – з діри висунулася татова рука: він простягав мені свою золоту обручку.
Я так і заклякла, просто стояла й дивилася.
– Ліно, ти зрозуміла? Скажи їй, що це можна продати, якщо будуть потрібні гроші!
Я хотіла сказати йому, що ми вже викупили Йонаса за кишеньковий годинник, але лише кивнула й наділа обручку на великий палець. Проковтнути шинку я не могла: в горлі стояв клубок.
– Пане, – сказав Андрюс, – а Пятраса Арвідаса у вас у вагоні немає?
– На жаль, синку, немає, – відказав тато. – Це дуже небезпечно. Повертайтеся до свого вагона!
Я кивнула.
– Йонасе!
– Так, тату! – сказав Йонас, зазираючи в діру.
– Ви дуже сміливі – не побоялися сюди прийти. Тримайтеся разом! Я знаю, ти добре подбаєш про матір і сестру, поки я не можу бути з вами.
– Подбаю, татусю, обіцяю! – сказав Йонас. – Коли ми побачимося?
Тато замислився.
– Не знаю. Маю надію, скоро.
Я притискала до себе купу одягу. По щоках покотилися сльози.
– Не плач, Ліно. Тримай себе в руках, – сказав тато. – Ти можеш мені допомогти.
Я подивилася на нього.
– Розумієш? – тато з ваганням поглянув на Андрюса. – Ти можеш мені допомогти знайти вас, – прошепотів він. – Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка. Але будь дуже обережна!
– Але… – непевно почала я.
– Я люблю