Поміж сірих сутінків. Рута Шепетіс
й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.
Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їх – і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.
– Як вони могли таке зробити? – спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?
Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.
Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.
– Дякую, – прошепотів він.
15
Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.
Із двигунів зі свистом вилітала пара.
– Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, – звеліла панна Ґрибайте. – Треба, щоб завжди був доступ до туалету.
– Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? – стала просити дівчинка з лялькою.
– Мамо, – запхинькав хтось малий, – мені страшно. Увімкни світло!
– Ні в кого ліхтаря немає? – спитав хтось.
– Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, – буркнув лисий.
– Пане Сталасе, – сказала мама, – будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.
– Дівчинко, – розпорядився він, – визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.
Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.
– Сонце встає, – сказала я.
– Поезії не треба, – буркнув лисий. – Що там діється?
Паровоз знову свиснув, потім клацнув.
– Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, – сказала я. – Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.
Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.
– Усюди на платформі лежать речі, – сказала я. – І багато їжі.
Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.
– Виїжджаємо зі станції, – розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. – Там люди, – повела я далі. – І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розп’яття.
Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.
Він прийшов провести нас в останню путь.
16
Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».
Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.
– Ми підходимо до станції, – сказала я.
– Що там написано на знаку? – спитав лисий.
Я