Кінець зміни. Стівен Кінг
роботу! – Бабіно ставить валізу на крісло і розстібає хитрі золотисті замочки. Вони відмикаються з тихим клацанням. – Ви скоїли акт фізичного насильства щодо психічно неповноцінного пацієнта, який можна розглядати також як акт сексуального насильства, а після цього зробили те, що закон кваліфікує як погроза фізичної розправи.
– Я… я ніколи…
Вона майже не чує власного голосу. Медсестрі здається, що коли вона зараз не сяде, то знепритомніє, але його валіза стоїть на її улюбленому кріслі. Вона бреде кімнатою до дивану, по дорозі обідравши ногу об кавовий столик, ледь його не перекинувши. Відчуває, як вниз до кісточки тече цівка крові, але не дивиться на неї. Якщо вона побачить кров, то вже точно знепритомніє.
– Ви викручували сосок містерові Хартсфілду. Потім ви погрожували зробити те саме з його тестикулами.
– Він зробив вульгарний жест! – спалахує медсестра. – Показав мені середній палець!
– Я подбаю, щоб ви більше медсестрою не працювали, – каже він, зазираючи в глибину своєї валізи, тоді як вона, ледь жива, падає на диван. На валізі – його монограма. Звичайно, золота. Їздить голова відділення на новому «BMW», а стрижка, напевне, коштувала йому п’ятдесят доларів. Можливо, більше. Він владний, деспотичний начальник – і ось він погрожує зламати їй життя за одну дрібну помилку. Одну маленьку помилку – недооцінювання…
Вона б не заперечувала, коли б зараз просто провалилася під землю, але бачить усе вона напрочуд чітко.
Здається, від неї не ховається жодна дрібничка: перо на капелюсі, кожна червона прожилка в його очах, навіть потворна сіра щетина на щоках і підборідді. Волосся в нього було б такого самого щурячого кольору, коли б він його не фарбував.
– Я… – тепер потекли сльози, гарячі сльози по холодних щоках. – Я… ну будь ласка, докторе Бабіно… – Вона не знає, звідки він про все дізнався, та це й не важливо. Головне, що знає. – Я ніколи більше так не буду. Ну будь ласка. Будь ласка…
Доктор Бабіно не поклопотався відповісти на ці благання.
15
Сельма Вальдес, одна з чотирьох медсестер, які працюють у «Відрі» з третьої до одинадцятої, формально стукає в палату 217 – це формальність, бо пацієнт ніколи не відповідає, – і заходить туди.
Брейді сидить у кріслі біля вікна, дивиться в темряву. Лампа коло ліжка горить, кидаючи золотаві зблиски на його волосся. На ньому досі значок: «Мене поголила медсестра Барбара!»
Вона починає питати, чи готовий він, щоб вона йому допомогла вкластися спати (він іще не може розстібнути сорочку й штани, але здатний скинути їх, коли вони розстібнуті), та зупиняється й передумує. Доктор Бабіно дописав до карти Хартсфілда наказовим червоним чорнилом:
«Пацієнта не турбувати, коли він у напівпритомному стані. У ці періоди його мозок, можливо, «перезавантажується», набуваючи нових малих, але цінних здатностей. Підходьте з інтервалом у півгодини й перевіряйте. Не ігноруйте це розпорядження».
Сельма не вважає, що Хартсфілд перезавантажує якусь фігню, – він просто відчалив