Дракула. Брем Стокер
біля дверей він обернувся, зробив невеличку паузу і додав:
– Раджу вам, мій милий юний друже, – ні, я просто попереджаю вас з усією серйозністю, що коли ви захочете покинути ці кімнати, то вам у жодному разі не слід лягати спати у якійсь з інших частин замку. Це давня споруда, вона є хранителем численних спогадів, тому для тих, хто матиме необачність заснути у неналежному місці, є в запасі погані сни. Стережіться! Якщо станеться так, що сон зараз або коли-небудь долатиме вас, то чимдуж поспішайте до своєї спальні чи до якоїсь із цих кімнат, і тоді вашому відпочинкові нічого не загрожуватиме. Але якщо не будете обережні, то… – і граф закінчив свою промову погрозливим і огидним жестом, удаючи, ніби він умиває руки. Я зрозумів його прекрасно і сумнівався лише в одному: чи зможе якийсь сон бути жахливішим за ту страшну павутину таємничого мороку і химерності, яка дедалі загрозливіше нависала наді мною.
Трохи згодом. Я залишаю останні слова без змін, але наразі про сумнів уже не йдеться. Я не боятимуся спати скрізь, де немає графа. Над узголів’ям свого ліжка я причепив хрестик – гадаю, що в такий спосіб я убережу свій відпочинок від поганих снів; тож там цей хрестик і висітиме.
Коли граф полишив мене, я пішов до своєї кімнати. Трохи згодом, переконавшись, що скрізь панує тиша, я вийшов і піднявся камінними сходами туди, звідки відкривався вид на південь. Ця широка панорама – на відміну від затінку вузького подвір’я – давала якесь відчуття свободи, котра, втім, була для мене зараз недосяжною. Вдивляючись у безкрайній обрій, я відчув, що й справді перебуваю у в’язниці; мені раптом захотілося ковтка свіжого повітря – нехай хоч і прохолодного, нічного. Я починаю відчувати, що моє нічне життя справляє на мене негативний вплив. Воно розладнує мої нерви. Я вже лякаюся власної тіні, мене переповнюють всілякі жахливі видіння. Один Бог знає, чи є підстави для моїх жахів у цьому осоружному місці! Я продовжував споглядати прекрасний краєвид, скупаний у ніжно-жовтому місячному сяйві, аж доки не почало розвиднятися. Далекі гори розтанули у м’якому вранішньому світлі, а тіні у долинах та ущелинах набули шовковисто-чорного відтінку. Навкруги було так красиво, що я трохи збадьорився; з кожним ковтком свіжого повітря в мене вливався мир і спокій. Коли я визирнув із вікна, то помітив якийсь рух внизу ліворуч, поверхом нижче – якраз навпроти того місця, куди, судячи із розташування кімнат, мали виходити вікна кімнати, у якій мешкав граф. Вікно, біля якого я стояв, було високе і широке, з камінною перечкою; незважаючи на дощі та вітри, воно іще зберігало цілісність, хоча рами в ньому не було, вочевидь, уже чимало років. Я відсахнувся і сховався за камінним оздобленням, а потім обережно визирнув знову.
Що я побачив, то це голову графа, що висувалася з вікна. Обличчя не було видно, але я впізнав його за потилицею та порухом спини і рук. У будь-якому випадку я безпомилково упізнав би руки, уважно придивитися до яких мав раніше багато можливостей. Спочатку я відчув цікавість і здивувався, бо