Дракула. Брем Стокер
піддалися, коли я на них натиснув. Штовхнувши дужче, я виявив, що насправді вони незамкнені, а їхній опір пояснювався тим, що завіси дещо просіли і важкі двері фактично опиралися на підлогу. Це була нагода, якої іншого разу в мене могло й не бути, тому я доклав усіх зусиль і після численних спроб мені пощастило відсунути двері так, що можна було пройти. Я опинився в тому крилі замку, котре знаходилося правіше від відомих мені кімнат і на один поверх нижче. З вікон мені було тепер видно, що низка кімнат тягнулася до південного боку замку, а вікна наріжної кімнати виходили на захід і на південь. Як з першого, так і з другого боку зяяла крута прірва. Замок, збудований на краю великої скелі, був неприступний з трьох боків, тому великі вікна було розташовано саме там, де до них не могли долетіти стріла чи камінь з пращі або катапульти. У результаті тут було забезпечено таку кількість світла і комфорту, котра була б неможливою, якби з цього напрямку передбачалося витримувати облогу. На захід розляглася широка долина, за якою вдалині височіли зубчасті цитаделі гір; вершина насувалася на вершину, на голих скелях де-не-де росли горобина та шпичаки, чіпляючись корінням за тріщини й каміння. Вочевидь, це була та частина замку, у якій жили в давно минулі дні, бо меблі у ній були елегантнішими і зручнішими, ніж мені досі доводилося тут бачити. Вікна не мали штор, тому жовте місячне сяйво, вливаючись через ромбоподібні рами, давало можливість навіть розгледіти кольори, водночас ушляхетнюючи вигляд сили-силенної пилу, котрим були вкриті усі предмети і котрий певною мірою приховував шкоду, завдану часом та міллю. При яскравому світлі місяця моя лампа мало допомагала, але все одно я радів, що вона зі мною, бо від цього місця віяло такою жахливою самотністю, що у мене холонуло серце і від страху трусилися руки. Але в усякому разі це було краще, ніж жити в кімнатах, які я зненавидів через присутність у них графа; тож коли після нетривалих спроб мені вдалося дещо вгамувати свої нерви, я відчув, що мене огорнув тихий, приємний спокій. І от сиджу я за невеликим дубовим столиком – за яким у давнину сиділа, мабуть, якась красуня і, сором’язливо зашарівшись, задумливо складала нерозбірливого любовного листа – і роблю стенографічні записи у своєму щоденнику про все те, що трапилося відтоді, як я востаннє його закрив. Зараз, слава Богу, майже кінець дев’ятнадцятого століття, однак якщо мої почуття не зраджують мене, все одно минулі віки мали і мають свою особливу ауру, котру ніякій вихолощеній «модер-новості» несила знищити.
Згодом: ранок 16 травня. Боже, збережи мій здоровий глузд, бо це останнє, що я маю. Безпека і впевненість у безпеці – все це тепер у минулому. Доки я тут житиму, залишатиметься одна надія – не збожеволіти, якщо я вже не збожеволів. Якщо ж я нормальний, то наскільки ж ненормальною і огидною є думка про те, що з усіх ненависних мені речей, котрі причаїлися у цьому проклятому місці, найменш ненависною є для мене граф; що лише до нього можу я звернутися по допомогу, хоча так буде лише тоді, коли я виконуватиму його