Дракула. Брем Стокер
що б це не було, воно, напевне, робиться з якимось підлим і жорстоким задумом.
Простоявши біля вікна трохи менше ніж півгодини, я раптом побачив, як у вікні кімнати графа щось заворушилося. Відсахнувшись, я почав придивлятися і побачив, як він вигулькнув із вікна. Цієї миті я пережив ще один удар, побачивши на графові свої речі, у яких приїхав сюди, а на спині він тягнув той страшний мішок, котрий колись забрали з собою ті три жінки, що прагнули моєї крові. Тепер зрозуміло, що він хоче і чому вбрався в мою одіж! Ось що граф замислив: з’явившись перед людьми у моїй подобі, він залишить докази моїх відвідин містечок та сіл, де місцевий люд бачитиме, як я відсилав листи: водночас він зробить так, що мені приписуватимуть всі ті страхіття, які він може вчинити в моєму костюмі.
Мені нестерпно думати, що йому, на жаль, вдасться це зробити, бо я не можу звідси вийти, я – справжнісінький в’язень, але позбавлений законного захисту, який є правом і утіхою звичайного в’язня.
Я хотів дочекатися повернення графа, тому довго і вперто сидів біля вікна. Раптом на тлі місячного сяйва я помітив, як у повітрі почали літати якісь малесенькі, ледь видимі часточки. Вони мали вигляд дрібнесеньких піщинок; кружляючи довкола, ці часточки скупчувалися у щось на кшталт маленьких ефемерних хмаринок. Я спостерігав за ними із заспокійливим відчуттям, і мною поволі заволоділа якийсь приємна млосність. Я всівся якомога зручніше в бійниці, щоб з більшою насолодою спостерігати за цим веселим атмосферним явищем.
Щось змусило мене здригнутися – це було тихе, жалісне скавуління собак десь далеко внизу, у долині, схованій від мого зору. Потім, як мені здалося, звук пролунав дещо гучніше, і порошинки, що плавали у повітрі, почали під цей звук утворювати якусь фігуру, танцюючи у місячному сяйві. Я відчув, як через силу намагаюся зреагувати на якийсь непевний поклик моїх інстинктів; ні – це боролася сама моя душа, а напівприспана чуттєвість прагнула озватися на цей поклик! Мене хтось гіпнотизував! Швидше і швидше танцювали порошинки, і здавалося, що навіть місячні промені вигиналися, проходячи повз мене і зникаючи у мороці за моєю спиною. Часточки пилу скупчувалися дедалі більше й більше, набуваючи форми якихось примар. І тут я різко здригнувся і, отямившись, одразу схаменувся і кинувся навтьоки. Цими примарами, що почали поступово матеріалізовуватися з місячних променів, були оті три жінки-привиди, на яких я був приречений. Тож я втік до своєї кімнати, де почувався хоч у якійсь безпеці, бо там не було місячного сяйва і яскраво горіла лампа.
Минуло десь кілька годин, і я почув, як у кімнаті графа щось заворушилося, а потім пролунав звук, наче хтось заскиглив і йому швидко заткнули рота. Потім настала тиша, мертва, жахаюча тиша, від якої я увесь похолонув. Серце моє несамовито калатало; потім, підійшовши до дверей, спробував їх відчинити, але марно – я був замкнений у моїй в’язниці і нічого не міг вдіяти. Тож я сів і заплакав від розпачу.
Раптом знадвору до мене долинув якийсь звук – то у відчаї голосила