Дракула. Брем Стокер
боявся, то це завжди відбувалося вночі. Я ще жодного разу не бачив графа у світлі дня. Може, він спить, коли інші вже прокинулися, щоб не спати тоді, коли інші засинають? Як же мені потрапити до його кімнати? Але для цього немає жодної нагоди. Двері завжди зачинені, вийти ніяк не можна.
Ні, можна! Можна, якщо перебороти страх і спробувати. Чому моє тіло не зуміє пройти там, де проходило його? Я сам бачив, як граф виповзав із вікна; чому б мені не взяти з нього приклад і не проникнути до його кімнати через вікно? Шанс, звісно, невеликий, але ще меншим є мій шанс вижити, якщо я нічого не робитиму. Треба ризикувати! У найгіршому випадку це закінчиться моєю загибеллю, але краще вмерти як справжній мужчина, а не як покірне теля; до того ж є можливість, що мені пощастить уникнути такого страшного для всіх Потойбічного Світу. Боже, допоможи мені у моїй справі! Прощавай, Міно, якщо я зазнаю поразки; прощавайте, мій вірний друже – ви завжди були мені як батько; прощавайте всі, і найостаннішою – Міна!
Того ж дня, пізніше. Я спромігся дещо зробити і, дякуючи Богові, повернувся цілий і неушкоджений до своєї кімнати. Тепер я мушу ретельно і правильно описати кожну подробицю. Відчуваючи у своїй душі приплив хоробрості, я підійшов до вікна, що виходило на південь, одразу вибрався назовні й потрапив на вузький камінний виступ, який тягнувся з цього боку споруди. Камені були великі й грубо обтесані, а будівельний розчин між ними з плином часу видувся вітрами і вимився дощами. Я зняв черевики і, обережно ступаючи, рушив цим украй небезпечним шляхом. Я подивився вниз одного разу, аби пересвідчитися, що раптовий погляд на страхітливу прірву не спричинить у мене паніки, але після цього старався відводити від неї очі. Я чудово знав напрямок і відстань до вікна графської кімнати, тому намагався рухатися якомога швидше, бо пам’ятав, що часу в мене не так уже й багато. Мене не нудило від висоти, мабуть тому, що я був надто збуджений; здається, мені знадобилося неймовірно мало часу, щоб дістатися, нарешті, до підвіконня і спробувати підняти віконну раму. Від хвилювання серце моє, здавалося, ось-ось вискочить із грудей; зігнувшись, я прослизнув до кімнати ногами уперед. Після цього я подивився довкола, очікуючи появи графа, і зробив несподіване і приємне відкриття. Кімната була порожня! Меблів у ній було обмаль; вони були вкриті пилом, мали якийсь чудернацький вигляд і своїм стилем нагадували ті меблі, що знаходилися в кімнатах на південному боці. Я став шукати ключ, але ніде його не знайшов, а в дверях його не було. Єдине, що я знайшов, – це велику купу найрізноманітніших золотих монет – римських і британських, австрійських і угорських, грецьких та турецьких; всі вони були вкриті тонким шаром, наче довго пролежали в землі. Жодній із цих монет не було менше трьохсот років. Окрім них, у тій купі лежали золоті ланцюжки і прикраси, деякі з яких оздоблені діамантами, але всі – старовинні й вкриті плямами.
В одному кутку кімнати були масивні двері. Я спробував відчинити їх, бо, не знайшовши ключа від кімнати чи від вхідних дверей – а цей останній був основним предметом моїх пошуків, – я мусив