Марево. Світлана Томашевська
було щире. Перед смертю негоже лукавити й ублажати себе. Необхідно скинути тягар із душі, і тоді вона, можливо, не зануриться в самісінькі надра, а зупиниться десь на півдорозі, де пекельний вогонь не настільки дошкульний.
Хапання за соломинку й чергова спроба обманути себе. Але ж недаремно кажуть: «Не зогрішиш – не покаєшся, а не покаєшся – не потрапиш у Царство Небесне».
Тільки гріхи бувають різні.
Дві загублені душі. А ще гріх самогубства, який чомусь є найстрашнішим і за мірою покарання переважує навіть убивство.
Нелогічно, проте шукати логіку марно, а зараз і зовсім ні до чого.
Про інші провини – а грішив Автєєв чимало – і згадувати не варто. Сподіватися на справедливість не мало сенсу. Справедливість була проти нього. Розраховувати на помилку також абсурдно.
Сльоза скотилася по щоці, зіскочила з кінчика вуса, розбилася об написаний рядок і чорнильною плямою розпливлася на аркуші.
Кімната вкотре спалахнула від блискавки, гримнуло далеченько й не страшно. Під яскравим світлом обрис дружини розтанув, зник на мить, а потім намалювався знову там, де й був.
Марія чекала.
«Нехай чекає, – зі злістю подумав Автєєв. – Те, що я згодився на її умову, не означає, що я маю поспішати. На той світ завжди встигну. Це якраз той кінцевий пункт, куди запізнитися неможливо».
Демонстративно повільно підвівся й подався до буфета. Ні привид, ні якась інша сила не намагалися його зупинити. Їм теж нікуди було поспішати, у них у запасі вічність.
Рідини в графинчику залишалося на денці. Виливши її в іншу (замість розбитої) чарку, Автєєв повернувся до столу.
Він більше не зважав на привид. Колишня дружина перестала існувати для нього, як перестала існувати тієї ночі, коли припинилися хрипи під долонями, а тіло, сіпнувшись востаннє, витягнулося й завмерло.
Здається, це сталося тут, у кабінеті. А може, і ні. Може, нагорі, у спальні, чи ще десь…
Автєєв не міг згадати, та й не намагався. Треба було зосередитися, а не відволікатися на дрібниці. Адже написане стане його останнім словом. Словом, яке відіграє вирішальну роль у ставленні до нього нащадків: суворо вони судитимуть його чи не дуже.
Раптом зрозумів, що його не хвилює думка нащадків і що виправдовувати й вибілювати себе немає потреби.
«Я убив дружину й утопив маленьке дитя, свою рідну кровинку. Дитина невинна, я шкодую за нею, душа моя плаче, але бачить…»
Написав «Бог» і одразу викреслив. Бог ні до чого. Коли щось, окрім власної волі, і штовхнуло на згубний вчинок, до Бога воно стосунку не мало.
«Чи відчуваю я каяття? Щодо дитини так. Щодо іншого не знаю. Я одружився з Марією не через кохання. Кохання між нами не було й не могло бути. Мені потрібні були гроші її батька, йому потрібен був знатний наречений для доньки, яка засиділася в дівках.
Коли я програв усе й офіцерський суд виставив мене без права одягати форму, я вважав, що моє життя закінчилося. Можливо, так було б краще для всіх. Але сталося інакше.
Надія, моє єдине справжнє й щире кохання, підштовхнула мене до фатального