Марево. Світлана Томашевська
кому потрібні зайві подробиці? Згадав лише, як уклав крихітку в корзинку й викинув в озеро з уже студеною, майже замерзлою водою.
Далі у своїй сповіді знову повернувся до Надії.
Почуття розділилися. Нестямна любов до Надії й люта ненависть до вбитої жінки переплелися між собою. Суміш із супротивних почуттів затуманила мозок, текст утратив послідовність, став малозрозумілий. Тепер у ньому переважали емоції, інколи протилежні й не пов’язані між собою.
Час було завершувати знущатися над собою й ставити крапку. Не лише на аркуші, а й узагалі…
«Вона вважає, що домоглася свого. Напевне, так. Але все одно на її не вийде. Помучимося разом. Я – у пеклі, а вона – тут. І невідомо, кому з нас буде гірше…»
Перечитувати написане не став. Вийняв із шафи скриньку, у якій зберігав найцінніше, поклав зверху згорнутий у рулон аркуш. Трішки повагався, зняв із мізинця золоту обручку з власною монограмою. Ту обручку, яку подарував Марії на весілля і яку відібрав у неї, коли вона була мертва. Вкинув обручку в скриньку й замкнув її золотим ключиком, що висів на шиї.
Наблизився до дверей.
– Я готовий, – сказав не обертаючись.
Двері скрипнули й повільно відчинилися, немов невидимий лакей спочатку відімкнув їх, а потім відкрив перед ним.
У коридорі темрява, однак повертатися не мало сенсу. У своєму домі він не заблукає, а якщо ненароком спіткнеться й зверне собі шию, невелика втрата.
Але Автєєв був упевнений, що нічого з ним не станеться. Привид дружини не дозволить померти раніше, ніж він виконає його забаганку.
«Випадково померти», – поправив себе.
Автєєв не сумнівався: коли прийде час, він зуміє якщо й не здолати, то хоча б перехитрити колишню дружину. Вона й за життя особливим розумом не вирізнялася. А теперішня її жага помсти й небажання упокоїтися, як належить добропорядним мерцям, лише переконували, що в інтелектуальному плані нічого не помінялося.
Тому, навпомацки просуваючись тихим, немов вимерлим опрічним будинком, Автєєв, усупереч усьому, не почувався пригніченим чи приреченим. Навпаки, пройнявся якимось азартом, що він оволодіває гравцем у передчутті особливої удачі.
У спальні Автєєв перевдягнувся в парадний мундир – той, що залишився зі служби і який йому не дозволено носити. Тепер це не мало значення. Ніхто його в ньому не побачить, і тіло також навряд чи відшукають. Він подбає про це, як раніше подбав, щоб ніхто не знайшов тіло дружини.
Марія не наближалася, але й не випускала його з поля зору. Від привиду, як і раніше, віяло холодом, тільки тепер холод акумулювався лише навколо нього, не поширюючись далі кількох кроків. Колишню дружину влаштовував перебіг подій, і вона тримала емоції при собі.
Автєєв переклав револьвер у кишеню кітеля, узяв скриньку й вийшов у коридор. Марія делікатно слідувала за ним на відстані.
Біля наступних дверей зупинився. Тихенько прочинив їх. Кімната ховалася в мороку. Крихітний вогник гасової лампи чіплявся за приспущений ґніт і ледь жеврів на ньому.
Зумів