Марево. Світлана Томашевська
туди потрапити, аби врятувати безневинну крихітку.
У селі мало хто вірив, що пані Марія втекла з коханцем, підозрювали недобре. Мотрона, як і належало відьмі, знала більше. Вона не раз бувала в панській господі, відчувала злий дух, що нависав над нею, передчувала біду. І тієї ночі, коли густі хмари зімкнулися над маєтком, тоді, як скрізь небо лишалося чистим і прозорим, стара зрозуміла: біду не відвернути. І ноги самі понесли її до озера.
Чи самі?
Звісно, ні. Щось керувало нею, підказувало їй.
Таке не раз траплялося й раніше. Вона впадала в напівзабуття, втрачала зв’язок із реальністю, робила таке, чого за звичайних умов не могла. Здобувала нові знання й бачила те, чого, крім неї, не бачив ніхто.
Власне, через це її й боялися.
Бачила Мотрона й Марію. Не раз бачила, тому й знала, що нікуди й ні з ким вона не тікала.
Нещасна жінка не віднайшла спокою після смерті: її неприкаяна душа томилася на грішній землі, щедро вбираючи в себе зло й темряву.
Інколи Марія досягала достатньої сили, щоб являтися в людській подобі, майже такою, якою була за життя. Але ненадовго, частіше нагадувала про себе згустком пекучого холоду, який наганяв нестерпний жах на кожного, хто ставав перед нею.
Навідувалася Марія й до доньки. Коли це траплялося, наповзав густий туман, зникали звуки, усе навкруги завмирало, зачаївшись у передчутті недоброго й страшного.
Мотрона підкидала в плитку дрова, закутувалася в овечий кожух і завмирала, боячись поворухнутися. Їй не подобалися візити, але не могла нічого вдіяти, щоб покласти їм край. Так само, як не могла допомогти нещасній покійниці відшукати спокій і позбутися прокляття, яке та, безумовно, накликала на себе сама.
Лишалося мовчки спостерігати, як покриваються інеєм стіни, напівпрозорий обрис схиляється над ліжечком, а малятко, замість кричати, починало весело щебетати, радісно сіпати ніжками й ручками, чого ніколи не робило, бачачи Мотрону.
Дівчинка немов не відчувала пронизливої стужі чи, може, і справді не відчувала, зігріваючись у краплинках материнської любові, які ще не повністю розчинилися в холодному мороку.
Серце Мотрони розривалося від болю й ревнощів. Вона вважала дівчинку своєю й не бажала ні з ким ділити. Навіть із її матір’ю. Тим паче з мертвою матір’ю.
Коли Марія з’явилася вперше, Мотрона намагалася відігнати примару. Кричала «Згинь, нечиста!», шепотіла замовляння від темних сил, осіняла хрестом, читала молитви. Проте все виявилося марним. Привид лише глянув на неї – стара заклякла й отямилася хтозна-коли, як уже все минулося, а надворі сяяло сонце і любісінько цвірінькали птахи.
Опісля Мотрона довго почувалася зле: гуділо в голові, ламало кістки, а сил ледь вистачало на те, аби хоч якось поратися по господарству.
Наука була жорстка й дохідлива – Мотрона мусила змиритися й більше не намагалася перечити привиду.
Новий власник привів чужу жінку, і темрява над маєтком згустилася. Вона була невидима, але відчутна.
Потім