Марево. Світлана Томашевська
Не той тон, не та атмосфера. Швидше завуальований наганяй, який неодмінно матиме неприємне для мене продовження. Водночас не виключено, що таким чином Ігор Володимирович намагався справити враження на мого однокласника. Дивись, мовляв, я тут повновладний господар: що хочу, те й роблю, плювати мені з високої гірки на твої проблеми й негаразди. Та й гаманець твій не особливо приваблює.
Останнє, звичайно, блеф.
Години зо дві я просидів над розкритою текою, марно намагаючись вникнути в суть зібраних у ній документів. Історична довідка, над якою я длубався кілька тижнів і яку при нормальному розклáді міг закінчити сьогодні, вислизала з уваги. Я не тільки не розумів суті написаного, а й не міг навіть пригадати, про що там ідеться.
На думці було інше. Я чекав, що ось-ось загляне Влад і скаже, чим закінчилися перемовини. Але так і не дочекався. Однокласник не зволив попрощатися. Відповідно й висновок напрошувався єдиний.
Замість Влада несподівано заглянула Наталка. Несподівано, бо раніше, коли мене викликав шеф, вона послуговувалася селектором. А наш несміливий флірт обмежувався лише багатозначними поглядами в межах приймальні.
– Працюєш?
Вона примостилася на стільці для відвідувачів.
– Я чому зайшла, Славику… – Дівчина почувалася не зовсім упевнено. – Цей твій друг, він якийсь не зовсім нормальний. Ігор Володимирович після його візиту сам не свій. Рве й мече. На мене накричав ні з того ні з сього. Де ти його викопав?
– Він сам мене знайшов.
– У нього покликання таке – приносити людям неприємності? Шеф після спілкування з ним подався до своєї ненаглядної зализувати рани. Не думаю, що він сьогодні з’явиться на роботі.
– Влад йому морду набив?
Хотілося почути ствердну відповідь. Хоч якесь моральне задоволення в набридлій рутині, яку й життям назвати можна лише умовно.
– До цього не дійшло. Але словесно обклав за повною програмою. Тому будь готовий. Роздратування шефа, безумовно, виллється на твою бідну голівоньку.
Я зажурився дужче, хоч і вважав це неможливим. Воістину немає нічого поганого, що не могло б стати гіршим.
Наталка з властивою жінкам прозорливістю вгадала, про що я думаю.
– Славику, ти, головне, не гарячкуй. Шеф, звісно, наїжджатиме, але з часом усе владнається.
Легко давати поради. Але все одно було приємно. Наталка говорила не просто щоб сказати, вона мені щиро співчувала. Я це відчував.
– Спасибі, сонечко, я постараюся…
– Непереконливо. Щось ти геть розкис.
Ще б не розкиснути. Було все добре, усе нормально, і раптом, ні з того ні з сього…
Звідкіля Влад узявся на мою голову? Двадцять років його не бачив і ще б сто без нього прожив. Відчував же із самого ранку, що поганий сьогодні день, має щось неприємне скоїтися. І як після цього не вірити в інтуїцію?
А може, плюнути на все, написати заяву?
Я подумки підрахував фінансові резерви й час, який зможу на них протягнути. Вищої математики не знадобилося: баланс на нулі не сходився, пірнав