Марево. Світлана Томашевська
директора про можливе виключення зі школи, а після – неодноразові виклики до міліції навряд чи позбавили його спокою. Така незворушність і впевненість у власній правоті заганяли всіх у глухий кут, і не виключено, що саме завдяки їм Влад вибирався сухим із води в ситуаціях, де іншому на його місці дісталося б сповна.
Друзями ми з Владом не були, та й сумніваюся, щоб він із кимось дружив. З ровесниками він тримався рівно, але на відстані, немов відгороджувався незримою стіною від усього, що його особисто не стосувалося.
Навчався Влад посередньо, але до інституту вступив і навіть закінчив його. Про подальшу долю однокласника я знав лише з уривчастих чуток. Мовляв, якийсь час мотався човником по зарубіжжю, котре відкрилося в часи перебудови, тоді чимало бізнесменів так заробляли стартовий капітал. Потім викупив місце на центральному ринку, і по закордонах для нього моталися вже інші. Пізніше Влад кинув торгівлю, організував свою фірму й начебто досяг успіху на бізнесовій ниві.
Шляхи наші не перетиналися. Шкільні зустрічі Влад ігнорував і з колишніми однокласниками зв’язку не підтримував. Поступово він стерся з пам’яті – згадував я про нього вряди-годи, гортаючи старі шкільні альбоми, та й то мимохідь.
Минуло понад двадцять років. Влад погладшав, але ще не втратив колишньої форми. Одягнений у дорогий костюм, сорочку із золотими запонками, краватку від якогось «Діора». У масивному кріслі, окрасі мого кабінету, йому було тісно й незручно – він постійно совався, а невластива йому нервозність перекреслювала сталий із дитинства образ.
Влад з’явився без попередження. Із самого ранку діставав секретарку настирливими запитаннями: коли я приходжу на роботу й чи буду взагалі. При цьому він навідріз відмовився спілкуватися з директором.
Ігор Володимирович, досвідченим оком упізнавши багатого клієнта, ледь не розпластався перед ним, пропонуючи поговорити в кабінеті за чашкою кави. У відповідь Влад наділив його зарозумілим поглядом (мені потім Наталка розповіла): мовляв, хто ти такий і чого тобі треба. Шеф образився, зачинився в кабінеті, буркнувши, що зайнятий і його ні для кого немає. А Наталка через кожні п’ять хвилин телефонувала мені на мобільний, який я, вимкнувши ввечері, так і не спромігся увімкнути вранці.
Я Влада не впізнав: стільки часу минуло. І коли цей здоровило накинувся на мене, стиснувши в обіймах, настільки міцних, що почув хрускіт власних кісток, я не те що сторопів – дар мови втратив.
– Славику!!! Сто років тебе не бачив! А ти зовсім не змінився! Не впізнаєш? Це ж я, Влад Єгоркін! Однокласник твій!
– Влад?
Я ледве вивільнився з ведмежої хватки, придивився. Комп’ютер у голові ввімкнувся, запрацював. Коліщатка, чи що там, увійшли в контакт, пам’ять потроху повертала із забуття роки щасливого дитинства. Упізнавання, хоч і з запізненням, осяяло мозок.
– Ти до мене? – більш недоречне запитання вигадати важко.
– До тебе, друже, до тебе…
Його багатослів’я суперечило воскреслим спогадам, але час здатний і не на такі метаморфози. Усі ми змінюємося.
Я не знав, про що з ним