Марево. Світлана Томашевська
Приїдеш до мене в гості, ну начебто в гості – для дружини, для тещі… Відпочинеш, заодно й подивишся, що до чого.
– Легко сказати. У мене робота, до відпустки ще ого-го скільки.
– Плюнь на все! Візьми за власний рахунок. Шефові твоєму я відстебну, скільки належить. Та й ти, друже, не втратиш на цьому. Погоджуйся, ідеальний варіант: відпочинеш, ще й гроші заробиш…
Варіант справді непоганий. Щодня стирчати в офісі або в архіві, перебираючи нудні папери й пишучи такі ж нудні звіти, набридло до чортиків. Погодився б залюбки. Тільки не впевнений, що шеф згодиться, а сваритися з ним жодного резону.
– Погоджуйся!
Влад підняв келих, його рука завмерла в очікуванні, що я зроблю те саме. Я підкорився, але відповідь моя його розчарувала:
– Не можу обіцяти. Шеф у мене не подарунок. Домовишся – так і бути, навідаюся до давнього шкільного товариша.
Келихи стукнулися з ніжним дзвоном, хоч із лиця Влада злетів колишній ентузіазм. Він засмутився.
Невже справді розраховував, що я зірвуся з місця й помчуся невідомо куди й не знаючи навіщо?
– Гаразд, друже, вважай, що домовилися. Ходімо до твого шефа.
Розмова з шефом відбулася за зачиненими дверима. Не для сторонніх вух, коли, крім іншого, ідеться про матеріальне заохочення.
Ігор Володимирович не відмовив собі в легкій помсті за зневагу, з якою мій однокласник поставився до нього під час першої зустрічі. Протримав Влада в приймальні з півгодини, при цьому, як шепнула мені Наталка, термінових справ, крім хіба що ще однієї чашечки кави, у нього не намічалося. Ранкова кава, невідомо яка за рахунком, плюс перегляд пошти. Тому я був майже впевнений, що шеф морочить Владові голову або ж набиває собі ціну.
І те і те – поганий знак. Іноді на Ігоря Володимировича находило й він ставав упертим, немов віслюк. І я не виключав, що витівка Влада може зазнати фіаско, навіть усупереч необмеженим можливостям його гаманця.
Сам же я подумки вже чинно прогулювався розкішним маєтком, іноді з розумним виглядом, немов перли, відважуючи коментарі.
Одне слово, навішував локшину за повною програмою, чим, якщо відверто, відсотків на сімдесят і займалася наша контора. Отож робота за фахом цілком відповідала моїм скромним можливостям.
Під час вимушеного очікування Влад, напевно не звиклий до такого ставлення, нервувався й закипав, немов електрочайник. Наталка, як і належить зразковій секретарці, усіляко намагалася догодити гостеві. Але ні ароматна кава, ні виточена фігурка дівчини не могли здолати панцир мовчазного обурення.
Нелегко мається богам, скинутим з Олімпу й прирівняним до черні.
Нарешті голосно запищав селектор і Влада допустили у святилище шефа.
Я тинявся по приймальні, не знаючи, чим зайнятися: чекати результату розмови чи йти працювати, чого ой як не хотілося. Наталка нишком спостерігала за мною із-за монітора: як кожну жінку, її розбирала цікавість.
І вона не витримала:
– Настирний хлопець твій знайомий.
– Ага, – відповів я, – до того ж багатий