Марево. Світлана Томашевська
не був у цьому районі, а може, й у місті.
Слідом за ним я ступив у незатишну вогкість, і крупиці тепла, що нагромадилися за недовгий час перебування в офісі, відразу щезли. Вітер без перешкод пробрався під легкий одяг і крижаними долонями залоскотав тіло.
– Ну й погодка, чорт би її забрав!
У заморожену свідомість слова Влада ледь проникали. Зовнішній дискомфорт звів щільний бар’єр, гасячи внутрішнє сприйняття й концентруючи увагу лише на власних уразливості й нікчемності. Навколишня реальність поставала сірою й безликою, а звуки зливалися у віддалене гудіння, яке не мало нічого спільного ні з моїми думками, ні з відчуттями.
– Заснув, чи що? Біжімо!
Я схопив Влада за руку й, зігнувшись, немов це могло вберегти від дощу, потягнув його до пішохідного переходу, за яким на протилежному боці вулиці звабливими вогниками підморгувала неонова вивіска затишного кафе.
Аромат кави з мускатом, тютюнового диму й ще чогось незрозумілого, але приємного приголомшив контрастом, ударив у голову, розслабив. Плюс ненав’язлива мелодія, що ледь витікала з динаміків, прихованих за дерев’яними панелями.
Затишно, приємно, чудово до нестями.
Як мало людині потрібно для щастя – лише трішки тепла й спокою. От тільки погане швидко забувається, а до доброго звикаєш відразу, і, коли його ні з чим порівняти, воно стає буденним…
Що за день такий? Суцільна філософія в мізках. Погода вплинула?
Кафе було маленьке, усього на чотири столики. У кутку щось ніби кабінки – огороджений високими спинками диванів, відокремлений від загальної зали простір. Кращого місця для приватної бесіди й не побажаєш. До того ж поруч привітно потріскував вуглинками камін, щедро обволікаючи сухим жаром, ні з чим незрівнянним і по-домашньому комфортним.
Атмосфера, що розслабляла, заколисувала, відвертала від маячні, вдало поєднувалася з гарячою міцною кавою й золотистим коньяком, що поблискував на денці непомірно великих бочкоподібних келихів.
Замовляв Влад: скромно, без надмірностей, суто для бесіди. Хоча «скромно» – поняття відносне. Коньяк не з дешевих, але Влад навряд чи збідніє (що для мене половина зарплати, для нього – кишенькові витрати). Різні в нас вагові категорії.
– Ось такі справи, друже…
Влад сьорбнув коньяку, поморщився: чи напій не сподобався, чи від думок, які його турбували, але все ще залишалися незбагненними для мене.
Я дивився на колишнього однокласника й бачив перед собою чужу людину. Десять років, проведені в одному колективі, канули безповоротно, й уривки спогадів ні на йоту не наближали до пробудження якщо не споріднених, то хоча б дружніх почуттів.
А на випускному вечорі сльози на очі наверталися, ми всі обмінювалися адресами, ділилися планами на майбутнє й не вірили, що зможемо існувати одне без одного. Тепер, із дзвіниці прожитого, наївні юнацькі почуття здавалися безглуздими й смішними.
Скільки нам тоді було? Сімнадцять? З них десять років – більша частина життя – разом. Тепер та більша частина