Марево. Світлана Томашевська
номер свого телефону не залишив.
Розділ другий
Наталка зустріла променистою усмішкою – привітною, щирою, без тіні глузування чи іронії. Мій пригнічений настрій, напевно, потішив її, але вона стійко трималася в рамках добропристойної чемності.
– Спізнюєтеся, юначе, – начебто й не було ганебної для мене п’ятниці, привітала традиційною фразою.
– Так сталося… – Я опустив очі, ковзнувши поглядом по настінному годиннику в неї за спиною.
Велика стрілка трішки переступила за дванадцяту, тож я чи не вперше з’явився на роботі майже вчасно.
– Шеф уже двічі запитував про тебе, а начальників не можна змушувати чекати. Від цього в них підвищується адреналін, який потім щедро вихлюпується на голови підлеглих.
Мені було начхати на те, що думає про мене начальство в особі шефа «Есмеральди». Подумки я підготувався до можливого звільнення й не хотів даремно розтрачувати нервові клітини, які, як твердять, не відновлюються. Більше хвилювала проблема з Наталкою: із нею потрібно бодай порозумітися.
– Наталочко…
Вона відразу розгадала мій намір і рішуче припинила спробу налагодити діалог.
– Шеф чекає, – Її вказівний перст безапеляційно вказав на оббиті чорним дерматином двері з грізною табличкою «Директор». І, коли я слухняно рушив до них, дівчина додала: – Славику, стримуй свої емоції. Настрій у нього не дуже. Перш ніж наламати дров, згадай, що ти маєш право на відпустку.
От розумниця! Міг би й сам додуматися.
Відпочину місяць, за цей час багато чого поміняється. Як у притчі про Насреддіна: або король помре, або віслюк здохне, або я не доживу. Образно, звичайно…
Ігор Володимирович, по суті, на монстра не тягнув, іноді навіть здавався справедливим. Він не підвищував голосу, залежно від настрою бував просто грубий або ж гранично ввічливий. Друге – гірше. Марудною нудотністю йому вдавалося вихлюпувати роздратування на голови підлеглих відчутніше, ніж якби він репетував чи матюкався.
Шеф сидів за величезним письмовим столом, що займав більшу частину кабінету, і в його подобі було щось монументальне.
– Викликали, Ігорю Володимировичу?
Я намагався надати голосу шанобливості й навіть трішки пригніченості, які здавалися мені необхідними в спілкуванні підлеглого з начальником.
– Не викликав, а запрошував, – уточнив він, – до того ж іще півгодини тому.
Я демонстративно глянув на руку. Ні про які півгодини не могло бути й мови, щонайбільше про десять хвилин.
Мій жест роздратував Ігоря Володимировича, його пальці нервово забарабанили по кришці столу.
– Перепрошую, – сказав я. – Мені треба було квіти полити.
Які квіти, до чого квіти? Я навіть не був упевнений, чи є в мене в кабінеті квіти. Зірвалося з язика, перш ніж устиг про щось подумати.
– Які квіти? – щиро здивувався шеф.
– У кабінеті. За вихідні вони зів’яли, – піддаючись усе тій же інтуїції, випалив я.
– Кхм… кхм… – прокашлявся Ігор Володимирович.
Від