Марево. Світлана Томашевська
не запропонував.
– Тобто ти хочеш, щоб я оплатив тобі роботу, у якій ти зовсім не тямиш? Просто так, ні з того ні з сього оплатив тобі відпочинок? Ми не благодійна організація, маю зазначити.
Шеф роздратувався, у його голосі задзвенів метал. Колишня доброзичливість розвіялася, мов дим за вітром. І наші з ним стосунки повернулися до відправної точки, на якій я не без підстав ще півгодини тому очікував стусана під зад.
– Ігорю Володимировичу! – намагався вхопитися за соломинку й достукатися до розуму начальника, перш ніж туман навіженості затьмарить його повністю. – Ви мене неправильно зрозуміли. Я знаю, що фахівець із мене, м’яко кажучи, ніякий.
– М’яко кажучи… – підкреслив шеф, що вже було плюсом, бо в запалі ростучого обурення він іще не втратив можливості слухати й вдаватися в суть сказаного.
– І водночас ми не можемо втратити грошовитого клієнта, який готовий розщедритися, ну, хоча б заради того, щоб ми приділили йому увагу й задовольнили його маленьку примху. Виходячи з того, що ця маленька примха – моя скромна персона…
– Тільки не набивай собі ціну.
Я внутрішньо був готовий до вибуху обурення, тож несподівано спокійний голос шефа здивував.
– Так-от, у мене не вистачить нахабства наполягати на повній оплаті, належної фахівцеві високого класу, адже спеціалісти тільки такого класу в нас у фірмі й працюють. Ба більше, я не вимагатиму належні мені відсотки за додатково оплачені клієнтом послуги.
Ігор Володимирович мовчав. Я сьорбнув коньяку, запив його кавою, витягнув сигарету з його пачки й закурив.
Пауза затягнулася.
– Ну і?… – не витримав шеф. – Що ти пропонуєш?
– Задля користі для фірми я готовий виконати роботу безоплатно.
Німа сцена, гідна гоголівського «Ревізора».
У шефа щелепа відвисла: мовляв, до чого попередня балаканина, якщо саме такий варіант я й пропонував?
Такий, але трішечки не такий.
– Так-так, безоплатно, – повторив я, подумки насолоджуючись досягнутим ефектом і так само подумки подякувавши Наталці за вчасно підкинуту ідею. – Я займатимуся цим у вільний від роботи час.
– Тобто? – не зрозумів шеф.
– У мене якраз підійшов час планової відпустки…
Усвідомивши, до чого я веду, шеф невдоволено скривився, але нічого не сказав. Йому нічим було крити мої козирі. Він міг відмовити мені в додатковій оплаті, мотивуючи недостатнім рівнем кваліфікації, але піти проти КЗпП і відмовити у відпустці…
Утім, міг і відмовити, тільки зараз йому це було невигідно. Він розумів, що в ситуації, яка склалася, моя пропозиція є більш ніж розумною. Тим паче що він нічого не втрачав. Я теж практично нічого не вигравав. А при певному розклáді мій учинок можна було розцінити як своєрідний акт самопожертви на благо фірми. Усе залежить від того, під яким кутом глянути і як розставити акценти.
– Мені здається, я тебе недооцінював…
Я усміхнувся.
Щоб приховати замішання, шеф потягнувся