Марево. Світлана Томашевська
малометражці нічим. Ворогів теж не мав, хоч із певністю про таке висновувати важко.
Думки метеором пронеслися в голові. І все ж паніки не відчувалося.
Як і раніше, я стояв біля дверей і, немов зачарований удавом кролик, спостерігав за тим, як повертається коліщатко замка. Тільки в погляді моєму було більше цікавості, ніж страху.
Якоїсь миті захотілося допомогти невідомому візитерові й прочинити перед ним двері, настільки невмілими й нестерпно довгими були його дії.
Нарешті замок клацнув востаннє, і двері відчинилися. Моєму здивуванню не було меж.
– Наталка?
– Привіт! – Вона чмокнула мене в щічку, а я й далі стовбичив посеред коридору, не в змозі усвідомити, що відбувається, і тим паче повірити в це.
Дівчина тим часом по-хазяйськи попрямувала до кухні, поставила на стіл величезний пакет. Дорогою вона заглянула в дзеркало, побачила не стертий напис, задоволено всміхнулася.
– Я не злякала тебе?
– Радше здивувала.
Наталка хмикнула.
– І це все, що ти можеш мені сказати?
Господи, я не знав, що ще можна сказати. Логічніше було вщипнути себе за щиколотку і, як наслідок, прокинутися одному в порожній квартирі. Але повертатися до реальності не хотілося. Надто жорстоко. Мені подобався сон, і я хотів, щоб він тривав далі.
– Я не вчасно? – показна бравада зникла, Наталка знітилася.
– Ну що ти…
Я все ще не міг отямитися.
– Ти немов не радий мені.
– Пробач, сонечко. Ти справжня? Ти мені не снишся?
– Доторкнися, якщо не віриш.
Я скористався її порадою. Переступив поріг кухні, вловив тонкий аромат парфумів. З побоюванням, що несподіване бачення зникне, простягнув руку, торкнувся м’якого волосся. Провів по ньому долонею, потім рука опустилася нижче, торкнулася щоки, тепленької, живої, справжньої.
Однак не факт. Сни іноді бувають немислимо яскравими, барвистими й реальнішими за дійсність.
Наталка заплющила очі, завмерла в очікуванні, але навіть уві сні – якщо, звичайно, це сон – на більше я не наважився. Рука безвольно опустилася, лише злегка зачепивши шовковисту, майже невагому тканину її сукні.
– Переконався, що я не привид?
Мені почулося розчарування. Чи тільки здалося?
– Майже, але не зовсім.
– Славику, ти мене заморив. Знущаєшся з мене? Якщо так, я зараз піду.
– Тільки не це! – запротестував я. – Сонечко, не йди! Якщо хочеш, я повірю в що завгодно! Лише скажи мені, як ти тут опинилася й звідки в тебе ключі від моєї квартири.
– Зайчику, – голос Наталки пом’якшав до ніжного зі співчуттям. – Ти не пам’ятаєш? Адже ти сам дав мені ключі й сказав, що я можу приходити, коли мені заманеться. І взагалі пропонував залишитися тут назавжди. Може, я недочула чи неправильно зрозуміла?
Напевно, я видавався цілковитим ідіотом. Та що там здавався, я ним був.
У пакеті знайшлися пляшка вина з хитромудрою невимовною назвою, шматок твердого сиру, батон хліба, баночка